Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Голос тремтить від хвилювання, насилу виштовхую слова. Але не можна все життя ховатися, ховатися і вмирати від страху. Я чужа в цьому світі, і, попри приголомшливе виправдання, все одно не схожа на місцеву жительку. Не все виправдовується амнезією та фугою. Рано чи пізно у навколишніх з’являться підозри. Здається, лікар вже почав дещо підозрювати. Він якраз-таки цілком ознайомлений з усіма можливими симптомами.
Раніше було байдуже, ким мене вважає Емерей (після того, як впевнилась, що не допоможе знайти дорогу в мій світ). Але зараз усе змінилось. Ритуал із каменем має провести нащадок Регладуїна, а я хоч і є такою із суто фізіологічного погляду, проте душа в мене чужа. Емерей повинен знати та розуміти ― є певна ймовірність того, що ритуал не спрацює. Навіть якщо зізнання стане приводом знову запроторити мене в божевільню.
— Ти спочатку розкажи. А вірити чи ні, я вже якось сам вирішу.
Тяжко зітхаю і приймаюсь за безпечнішу тему.
— Я згадала, чому Еванжеліна тобі відмовила, — навмисно говорю про себе від третьої особи. — Її зять програв всі статки й маєток у покер. Хендрік викупив боргові розписки Лейтона і зажадав за них Еванжеліну. Очевидно, що він звідкись дізнався про її таємницю.
— Чому не попросила у мене допомоги? — дивиться з докором.
Хитаю головою.
— Вона намагалася, писала тобі записку, але про це дізнався Лейтон і жорстоко її покарав.
Цей момент згадую з тремтінням. Нудота підкочує горлом, наче він знову притискається своїм огидним ротом до мене. Щока починає горіти й пульсувати.
— До того ж він шантажував її, погрожуючи, що сестра та племінники можуть опинитися на вулиці, бо дім заберуть за борги. Але Еванжеліна все одно хотіла допомогти Гленну, і вирішила, що як тільки дістанеться каменю, загадає своє бажання, а не Хендріка.
— Дуже цікаво, — криво посміхається. — А де камінь не згадала?
— На жаль, ні, — сумно хитаю головою. — Але не це головна проблема.
— А яка?
Нервово заламую пальці. Зберігати це в секреті не маю права, адже йдеться про здоров'я Гленна.
Серце просто вискакує з грудей, у горлі знову здіймається нудота, але цього разу вже від хвилювання.
— Те, що я зараз скажу, звучить неймовірно і неправдоподібно, але, тим не менше, я не брешу.
Хапаю склянку з тумби, роблю ковток — в роті пересохло від хвилювання. Руки тремтить, і зуби злегка цокають, натикаючись на краї скла.
— Мене звуть Женя, Євгенія Ліневич.
— Ева, це стан фуги… — починає граф.
— Не перебивай мене, будь ласка — скидаю долоні. — Мені дуже важко це розповідати.
Заплющую очі, ніби це може допомогти мені набратися сміливості, і нарешті промовити заповітні і такі страшні слова. Набираю повітря в груди.
— Я з іншого світу.
Відкриваю спочатку одне око, потім друге. Граф спокійно дивиться на мене. Хм, не такої реакції я чекала…
— Ти мені не віриш?
Теодор сумно зітхає, бере мене за руку, заспокійливо погладжуючи тильну сторону долоні.
— Ева, лікар сказав...
— Я знаю, що сказав лікар, — хитаю головою.
Намагаюсь не звертати уваги на приємні мурашки, що пробігають хребтом від цього заспокійливого жесту.
— Він не правий. Можеш запитати Рігана, думаю, він почав здогадуватися, що зі мною не все гаразд...
— Добре. Як скажеш…
Тон настільки поблажливий, що хочеться заскрипіти зубами.
Роздратовано вириваю свою руку і зчіплюю пальці в замок.
— Теодор, зрозумій, якщо я не нащадок Регладуїна, якщо в мене чужа душа, камінь може не виконати бажання!
— Але ж ти його нащадок?!
— Фізично так, це тіло належить до його роду. Але душа, Теодоре, моя душа моя...
— Фуга…
— Яка в біса фуга! — від роздратування закочую очі. — Тобі важко повірити, я розумію. Уяви, як мені було, коли побачила в дзеркалі не своє відображення, коли зрозуміла, що в чужому тілі, в чужому світі. Проте, — зітхаю безсило, махаю рукою. — Ви й самі бачили мою реакцію, що тут казати…
— Як таке можливо?
— Я не знаю. Можу сказати одне – ще місяць тому я не підозрювала про інші світи.
— Про які світи? Про що ти говориш?
— Тео, я з іншого світу. У моєму світі немає країни під назвою Вініконія. Є Англія, Іспанія, Франція, Шотландія та багато інших. Але Вініконії немає. Немає материка Іберія, драодів немає, і чарівних артефактів. У моєму світі не їздять на каретах, не носять корсети, лікарі не сканують організм за допомогою рук і цілительських здібностей. У моєму світі взагалі магії немає! Він називається Земля! Не Ласфарія! Сім континентів, майже дві сотні країн. Я живу в Україні…
Замовкаю і переводжу подих. Обличчя Теодора застигло наче кам'яна маска. На ньому неможливо прочитати жодної емоції.
— Скажи щось… — не витримую, відводжу погляд, дивлюсь на свої тремтячі долоні. — Не мовчи, будь ласка…
— Я не знаю що сказати. Поки не знаю…
Кусаю губу майже до крові, стримуючи поспішні запитання. Невже не повірив, невже порахував вигадки чи хворобою, невже мене відправлять назад до психлікарні?
— Все буде добре, — нарешті видає, обхоплює моє підборіддя пальцями і змушує подивитись в очі. — Мені просто треба подумати… Нічого не бійся, я тебе образити не дам. Віриш?
Обережно киваю. Його "все буде добре" можна сприймати по-різному. Або дійсно мені повірив і думатиме, як розв'язати проблему. Або зараз швиденько пише листа, і через деякий час добрі люди в білих халатах відведуть мене в будинок з м'якими стінами.
— Лягай спати, Ево. Я покличу Ліну, вона буде з тобою.
— Ліна не потрібна. Хай відпочиває. Я сама… Тільки… — згадую свого недавнього гостя, який любить провідувати, поки сплю. — Просто залиш нічник, будь ласка…
— Гаразд, — киває. А потім раптово нахиляється та цілує в лоб. Як маленьку дитину. — Добраніч... Женіа.
Моє справжнє ім'я в його устах звучить дивно та по-чужому. Навіть не знаю, що дивує більше: воно чи поцілунок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис», після закриття браузера.