Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він похитав головою.

— Немає доказів. Я знав би, у мене є п’ять платних інформаторів. Багатьом людям не подобаються нові порядки, та вони не протестують. Найбільше нарікання спричинило скасування днів святих, але тільки тому, що то були празники. І я також ніколи не чув про чорну магію.

— Немає фанатичних проповідників? Нікого, хто б відчитав у Біблії якесь таємниче пророцтво, яке лише він може виконати?

— Як ті німецькі анабаптисти, які хотіли вбивати багатих і все майно зробити спільним? Їх треба спалити. Але тут нікого такого немає. Минулого року був безумний підмайстер коваля, який проповідував, що настав Судний день, проте ми надягнули на нього колодки, і так позбулися його. Тепер він у в’язниці, де йому й місце. Читання проповідей англійською — це одне, та якщо дозволити читати Біблію тупим слугам і селянам, Англія наповниться заколотниками.

Я здивовано підвів брову.

— Ви належите до тих, хто вважає, що лише глави сімей можуть читати Біблію?

— Про це можна багато розмірковувати, сер.

— Ну, папісти нікому цього не дозволять. Але повертаючись до теми монастиря, я читав, що там чинилися гріховні діяння. Гріховні зв’язки між монахами.

Копінґер фиркнув з огидою.

— Усе це ще триває, я впевнений. Ключар, брат Ґабріель, був одним із них, і він досі там.

— Чи був причетний хтось із міста?

— Ні. Але в монастирі є і блудники, і содоміти. Жінки-служниці зі Скарнсі постраждали від їхніх брудних рук. Жодна жінка молодше ніж тридцять років там не працюватиме, жодна, відколи пропала одна дівчина.

— О?

— Сирота з притулку, яка пішла працювати в лазарет. Два роки тому. Вона зазвичай поверталася в місто, провідувала своїх, а тоді раптом перестала приходити. Коли ми почали розпитувати, пріор Мортимус сказав, що вона вкрала кілька золотих чаш і втекла. Джоан Стамп, управителька притулку, була переконана, що з нею щось трапилося. Але вона стара пліткарка, і не було жодних доказів.

— Вона працювала на лікаря? — Марк заговорив із ноткою тривоги в голосі.

— Так. «Чорного гобліна», як ми його називаємо. Можна подумати, що всі англійці вже мали роботу, бо дали посаду такому чоловікові.

Я замислився.

— Чи можу я поговорити з цією добродійкою Стамп?

— Однак мусите сприймати те, що вона каже, частково зі скепсисом. Зараз вона має бути в притулку. Завтра в монастирі День милостині, вона буде до нього готуватися.

— Тоді скористаймося нагодою, — сказав я, підводячись.

Копінґер покликав слугу, щоб він приніс наші плащі.

— Сер, — звернувся Марк до судді, коли ми чекали. — У лазареті тепер працює молода дівчина, така собі Еліс Ф’ютерер.

— О так, я пам’ятаю.

— Я розумію, що їй довелося влаштуватися на роботу, тому що земля родини була обгороджена під пасовище для овець. І знаю, що закони про огородження під наглядом мирових суддів; мені цікаво, чи все це було зроблено законно? Чи можна щось для неї зробити?

Він підвів брови.

— Я знаю, що все було зроблено законно, юначе, тому що земля моя, і це я її обгородив. Сім’я володіла давнім правом власності, термін дії якого закінчився після смерті матері. Я мусив знести той будинок і віддати землю вівцям, якщо взагалі мав отримати прибуток.

Я кинув на Марка попереджувальний погляд.

— Упевнений, що ви все зробили як слід, сер, — сказав я заспокійливо.

— Єдине, що принесе користь людям цього міста, — сказав Копінґер, холодно поглянувши на Марка, — це закрити монастир, викинути всіх монахів і зруйнувати ці наповнені ідолами будівлі. І якщо на місто впаде додатковий тягар допомоги бідним, як, наприклад, купа безробітних телепнів абатства, я впевнений, лорд Кромвель погодиться, що правильно буде віддати деякі монастирські землі достойним громадянам.

— До речі, про лорда Кромвеля: він наголосив, що наразі те, що трапилося, потрібно тримати в таємниці.

— Я нікому не казав, сер, і ніхто з монахів відтоді не навідувався в місто.

— Добре. Абатові також сказали не розповідати про це. Але деякі монастирські служки мають родичів і знайомих у Скарнсі.

Він похитав головою.

— Дуже небагато. Вони тримаються осторонь, містяни недолюблюють телепнів абатства не менше, ніж монахів.

— Та врешті-решт усе вийде назовні. Це неминуче.

— Я впевнений, що ви незабаром розкриєте цей злочин, — сказав він. Суддя Копінґер усміхнувся, його щоки почервоніли. — Дозвольте сказати, яка честь для мене зустріти людину, що особисто розмовляла з лордом Кромвелем. Скажіть, сер, який він як особистість? Кажуть, що це чоловік із сильним характером, незважаючи на його скромне походження.

— Він справді такий, мілорде Копінґере, — людина твердих слів і сміливих вчинків. А ось ваш слуга з нашими плащами. — Я обірвав його; мене втомила ця єлейна улесливість.

Притулок розташовувався на околиці міста, довга низька будівля, яка дуже потребувала ремонту. Дорогою ми пройшли повз невелику групу чоловіків, які змітали сніг із вулиць під пильним оком наглядача. Вони були одягнені в сірі робочі халати з нашитим міським гербом, надто тонкі для такої погоди. Чоловіки вклонилися Копінґеру, коли ми проходили мимо.

— Узаконені жебраки, — зауважив суддя. — Наглядач у притулку вміє привчати їх до чесної праці.

Ми зайшли в будівлю, неопалювану і таку вологу, що зі стін подекуди облупилася штукатурка. Кілька жінок сиділи у великій кімнаті, шили або пряли, а в одному кутку повненька матрона середнього віку перебирала велику купу смердючого ганчір’я з допомогою групки худих дітей. Копінґер підійшов і поговорив із нею, і вона повела нас до чистої маленької комірки, де представилася як Джоан Стамп, доглядачка за дітьми.

— Чим я можу вам допомогти?

Обличчя в зморшках було доброзичливе, але карі очі — пронизливі.

— Зараз комісар Шардлейк розслідує деякі справи в монастирі, — сказав їй Копінґер. — Його цікавить доля юної Орфан Стоунґарден.

Вона зітхнула.

— Бідолашна Орфан.

— Ви знали її? — запитав я.

— Я її виховала. Вона була байстрючкою, яку підкинули у двір цієї будівлі дев’ятнадцять років тому. Новонароджене маля. Бідна Орфан, — знову сказала вона.

— Як вона називалася?

— Орфан, сер. Це звичайне ім’я для підкинутих. Ми так і не дізналися, хто були її батьки, тому наглядач чоловіків дав їй прізвище Стоунґарден, оскільки її знайшли у дворі.

— Розумію. І вона виросла під вашою опікою?

— Я відповідаю за всіх дітей. Багато з них умирають молодими, але Орфан була сильною і вижила. Вона допомагала мені в притулку, завжди була весела і старанна… — вона раптом відвела погляд.

— Продовжуйте, добродійко, — нетерпляче сказав Копінґер. — Я вже казав вам раніше, ви надто м’які з цими дітьми.

— Часто вони ненадовго затримуються на землі, — відповіла вона жваво. — Чому б не мати