Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Чим далі Ернест розповідає, тип більше мене огортає неприємне відчуття гіркоти. Його батьки дуже релігійні. Не просто ходять до церкви на Великдень і Різдво та слідкують за святами в календарі. А справді помішані на цьому. Вони віддають третину свого заробітку на церкву, кожної неділі справно ходять на службу, дотримуються посту і кожного дня читають Біблію. Для них існують тільки ті люди, котрі живуть так само. Всі інші — грішники, котрих чекає тільки пекло та страждання. Щоб не трапилось в житті Ернестових батьків — на все воля божа. Навіть, якщо їхнього сина били в школі — це бог посилає йому страждання, щоб зробити сильнішим. Це вже не віра, а сліпий фанатизм. Але якщо ти, бляха, будеш себе поводити, як сліпий кретин, то обов’язково попадеш в рай.

Невже той бог справді такий? Невже він справді змусить батьків ненавидіти свого сина, тільки тому, що той народився іншим? Невже хмаринки і вічний мир обіцяні тим, хто закриває очі на те, що його дитину ображають? Я не вірю в це! Просто не хочу навіть намагатися зрозуміти цих чортових фанатиків бога, вибачаюся за каламбур. Історія Ернеста змушує мою шкіру вкритися величезними мурашками, що галопом несуться від потилиці до кінчиків пальців. Це схоже на сюжет якогось горору без щасливого кінця. Монстр не покараний. Він взяв собі личину наче люблячих батьків, невинних людей. Які потім безжалістно виривають серце з грудної клітки своєї дитини і віддають в жертву уявній благодаті. 

Коли Ернестові виповнилось сімнадцять, він вперше закохався. Хлопці йому подобались вже давно, але в тих життєвих варунках було дуже важко прийняти самого себе. А тут, в селищі міського типу, він знайшов рідну душу з іншого містечка, недалеко від себе. Вони зустрічалися кожні вихідні, щоб провести разом час. Якраз між двох містечок. В якому нормальному світі двом хлопцям треба проводити час не в затишній кав’ярні, тримаючись за руки, а біля річки на зламаному помості? Ні, цей світ не нормальний, гнилий, пропащий. Пекло вже тут, просто ми цього не бачимо. Ернест і Олексій зустрічалися біля річки, навіть, коли вже стало холодно. Вони грілися кавою з термоса, одягалися якомога тепліше. Це було єдине місце, де можливо поцілувати один одного і не потрапити на багаття інквізиції. Але їх все-одно побачили. 

Ернест повернувся додому та застав батьків разом за столом. Ні, вони не не їли, не обговорювали останні новини. А чекали саме на нього. Говорив батько, а мати просто сиділа поруч, тримаючи чемно руки на колінах, вкритих тканиною довгої спідниці. Ернест на все життя запам’ятав фразу: Цей гріх гірший за вбивство. А мене після цієї фрази кидає в холодний піт, тому що я навіть не думав, що хтось міг таке подумати. Так як батьки його дуже люблять, то запропонували синові пройти лікування у місцевого священика. Щоб позбутись скверни зі свого серця. Але це не батьківська любов. І Ернест твердо відмовив. Він намагався донести до найдорожчих людей в світі, що це не хвороба, лікування не потрібне. Чесно розповів про те, що дівчата йому ніколи не подобались. Адже кохання — це кохання. І тоді батько просто сказав йому залишити цей дім і більше ніколи не вертатись. Мати ніяк не реагувала на сльози сина, вона просто дивилась у підлогу і мовчки кивала на всі слова батька. Йому навіть не дозволили забрати свої речі — не заслужив. Єдине, що залишилось у Ернеста Стежки — це телефон з половиною зарядки, пуховик, теплі чоботи, яких він навіть не встиг зняти і трохи грошей в кишені. Вони. Просто. Його. Вигнали. Позбулись. Викинули. Забули. 

Останні гроші Ернест думав витратити на маршрутку до свого хлопця в сусідньому містечку. Але його кинули вдруге за той вечір — цього разу в прохолодному повідомленні: Вибач, але ми більше не можемо бачитись. Батьки знають. Мені жопа. Ще одна родина могла зруйнуватися через дурні гомофобні упередження. Ернест не думав про це, а лише намагався в хаосі своїх думок знайти щось схоже на план дій. Батьки через свою релігійну залежність зіпсували відносини майже з усіма родичами, навіть з найріднішими. Ернест навіть не міг подзвонити до дядька або тітки, тому що вони просто його не знають. Але все-таки одна людина в цьому холодному всесвіті могла допомогти Стежці — його бабуся по материній лінії. Мати давно з нею не спілкувалася, тому що Лариса Вікторівна не розуміла сліпої віри в бога. І справді, в її домі я не помітив ні одної ікони, як це буває у бабусь. Ернест в секреті від батьків продовжував спілкуватися з бабусею, вітав її з усіма святами, отримував від неї фотографії з котом Абрикосом, допомагав розібратися з новеньким телевізором. Ернест не знав, що робити далі, тому написав бабусі. Він тоді плакав ще сильніше, бо саме від неї отримав повідомлення у Вайбері: Швиденько їдь до мене. Ти тепло одягнений? 

Ернест провів ніч на вокзалі, чекаючи на маршрутку. А потім залишив все своє життя за знаком з перекресленою червоною лінією назвою. Лариса Вікторівна вже чекала на автостанції, стоячи біля старої червоної машини. 

— Я ніколи не забуду її обійми, — я відчуваю як дрижать його руки наприкінці цієї страшної історії. Хоча розказує Ернест спокійно, навіть байдуже. — Вона тоді сказала, що все буде добре. І я жив в цьому будиночку. Пішов на останній семестр в школу тут, недалеко. 

— Мені так шкода, що ти таке пережив, — мій голос не слухається. Гуля в горлі стає тільки більшою. — Я навіть ніколи не…

— Ніхто не думав, — в його голосі немає барв, — а потім, коли мені виповнилось вісімнадцять, я взяв прізвище бабусі. В неї залишилось дівоче. 

— Тобто ти раніше був не Стежка? — я намагаюся зловити на його обличчі хоча б якісь емоції.

— Ні, раніше я був Остроленко, — його він буквально випльовує. — Прізвища Стежка не було в моїй родині. 

Я не знаю, як правильно реагувати на таке. В моєму житті ніколи не було такого жаху. Про це знімають кіно, пишуть книжки, але ніколи і ніхто не розповідає про те, що відбувається насправді. Мені моторошно. Думки розповзаються отруйними зміями, огортають все зсередини, стискають, заважають зробити глибокий вдих. Якби я зустрів батьків Ернеста, я б плюнув їм в обличчя. Тому що ні одна дитина не заслуговує на те, щоб до неї ставились, як до сміття, через дурнувату релігію.