Читати книгу - "Омріяний Рим"

лише ознайомити читача з найбруднішими текстами пізньої античності, а й показати неймовірну гнучкість у ставленні римлян до жіночності. Юстиніан змінив закон, аби мати змогу одружитися із цією жінкою, яка дуже скоро здобула повагу й шану, що супроводжували статус дружини найвидатнішого з римлян. «Шльондру, яка доти оскверняла собою театр у Константинополі, стали шанувати в тому ж таки місті як царицю суворі магістрати, консервативні єпископи, славетні генерали й полонені монархи», — пише Ґіббон. Феодора є прототипом будь-якої західної жінки — або й просто будь-якої жінки — сумнівної репутації, яка досягла небувалих висот.

Вона була такою собі Евою Перон[115]. Це наче якби Періс Гілтон вийшла заміж за президента США, що, власне, не так уже й неможливо в наші дні. Феодора втілює поняття, цілком неприпустиме в ісламі, — публічне вираження жіночої сексуальності. Це мимоволі наводить на думку про інший вид греко-римського задоволення, що загубився на кілька століть, але повернувся до нас в епоху Ренесансу, — щире художнє милування жіночою оголеністю.

Коли ми говоримо про наші й мусульманські «цінності», найбільше насторожує ставлення до жінок у мусульманстві, тоді як наше ставлення до жінки є найбільшим подразником для молодих радикальних мусульман чоловічої статі. Одразу пригадується заповіт лютого й навіженого Мугаммеда Атти[116], за яким його мертвого тіла не сміла торкатися жінка. Ми з вами давно спостерігаємо затяті суперечки щодо паранджі, про обов’язкове надягання якої ніде не сказано в Корані.

Ці кардинальні відмінності, які виникли на території, що колись була єдиним римським світом, закорінені в мусульманських загарбаннях. Щойно турки захопили Константинополь, сама ідея того, що там може з’явитися ще одна така Феодора, стала немислимою. Чи можете ви назвати бодай одну жінку в мусульманському світі, яка була б аж такою сексуально розкутою й водночас мала б таку політичну вагу? Авжеж, і я не можу.

Звісно, були серед османських султанів могутні та впливові жінки. Проте жодна з них не постає окремою особистістю, що належить сама собі. І вже точно неможливо відшукати в історії османський аналог Анни Комніної (1083–1153) — гордої й величної історикині свого народу, який сама вона називала римським.

Здається, ми маємо справу з незручною дійсністю. Якщо приймемо сутність щойно сказаного, то виявиться, що Піренн мав слушність, не лише коли казав, що мусульманські завоювання бодай частково, але призвели до суттєвої переміни в економіці, яка поклала край єдності Середземномор’я. Ці загарбання спричинили ще й тривалу та досі незавершену трансформацію культури та «цінностей» на завойованих землях. Наслідком цього стала, умовно кажучи, втрата великих пам’яток колишнього римського світу. Ні, ба навіть так: існують великі пам’ятки, які, на думку наших пап, прелатів і політиків, не є культурно прийнятними для сучасної Західної Європи, і винен у всьому іслам.

Стратегією сучасного ЄС є запобігти вступу Туреччини, тишком-нишком розбурхуючи паніку серед населення через кількість мусульман, що вже й так живуть у Західній Європі. Справу з налаштування населення проти вступу Туреччини в ЄС полегшує політикам один пікантний стереотип, з яким ми маємо справу.

Бентежить нас не тільки питання про ставлення мусульман до жінок та алкоголю, а й стереотип про жорстокість турків (як непрямо сказав сам Папа) та їхня готовність чинити нечувані звірства. Приміром, Мехмеда II можна вважати за людину цілком цивілізовану, проте коли він помітив, що з його грядки зірвали один огірок, то, щоб знайти його, наказав розпороти животи чотирнадцятьом садівникам.

XVI ст. Френсіс Бекон описував турків як «жорстокий народ без моралі, письма, мистецтва й науки, якому навряд чи до снаги відміряти акр чи визначити, котра година. Неохайні будинки, груба їжа тощо. Словом, ганьба для людства». Пригадуєте Отелло, чорного й непокірного, який намагався довести свою вірність Венеції, повсякчас ганячи турків, тих «обрізаних собак»? «Чи обернулися на турків ми, — нарікає він в одній зі сцен, — що коїмо із собою те, чого і їм не дозволяє небо?»[117]

Справи зі стереотипами не покращились і XIX ст., бо турки й тоді погано ставилися до своїх жінок. 1847 року, під час візиту до Константинополя, один французький полковник сказав Чарльзові Макфарлейну:

— Тут не можна зайти до будинку, щоб тебе не пограбували. А погляньте лишень на їхній побут! Їхні дружини й діти живуть окремо, замкнені, зовсім як тоді, коли турки прийшли до Константинополя.

Однак найбільшої майстерності в обкиданні турків багном досягнув Вільям Ґладстон[118], якого, здається, аж тіпало щоразу, як про них заходила мова. «З найпершого чорного дня, коли цей народ прийшов у Європу, то став одним із найбільш антигуманних представників людства, — писав великий лідер Ліберальної партії. — Хоч куди вони йшли, скрізь за ними тягнувся кривавий слід, хай де встановлювалася їхня влада, там зникала всіляка цивілізація». Йому подобалося як слід побуркотіти про мерзенну, тваринну хіть турків, аж поки врешті-решт цей чоловік не взявся до спасіння пропащих жінок і не почав спокутувати свої недобрі почуття самокатування.

Коли ж річ не в ставленні турків до жінки чи їхній жорстокості, то в релігії. Вінстон Черчилль 1899 року, поспілкувавшись із мусульманами в Судані, описав свою подорож у книжці «Річкова війна». У наші дні його думки про згубний вплив ісламу можна знайти на будь-якому неоконсерваторському сайті. Мій прадід був мусульманином, тому, сподіваюся, мене не звинуватять в ісламофобії, якщо я наведу тут емоційну й нищівну замальовку Черчилля:

Які страшні прокляття накладає магометанство на своїх послідовників! Окрім фанатизму, що для людини є так само небезпечним, як гідрофобія для пса, це вчення характеризується ще й страшенною фаталістичною апатією. У багатьох країнах прозирає згубний вплив цієї релігії: недалекоглядність, недосконала система сільського господарства, млява торгівля й невпевненість поширилися скрізь, де живуть чи правлять послідовники Пророка. Придушена чуттєвість позбавляє життя цих людей витонченості й краси, гідності й святості. Той факт, що за магометанськими законами жінка — хай це донька, дружина чи наложниця — мусить належати чоловікові як власність, затримує остаточне викорінення рабства аж до тих часів, коли віра в іслам перестане мати серед людей таку велику силу.

Окремі мусульмани можуть демонструвати видатні якості. Тисячі стають хоробрими й вірними воїнами Королеви, усі тут знають, як загинути гідно. Одначе вплив релігії паралізує соціальний розвиток тих, хто сповідує її. Немає ніде у світі сильнішої ретроградної сили. Далека від занепаду магометанська віра є напрочуд войовничою й чіпкою. Вона поширилася по всій Центральній Африці, повсюди зрощуючи безстрашних воїнів. Якби ми свого часу не втримали б християнство в сильних руках науки — руках науки, проти