Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джо схилилася, поцілувала спокійне обличчя і з цим безмовним поцілунком душею й тілом присвятила себе Бет.
Вона мала рацію: коли вони повернулися додому, слова були не потрібні. Батьки побачили те, чого так просили в молитвах не дати їм побачити. Стомлена навіть цією короткою мандрівкою, Бет одразу пішла до ліжка, сказавши лише, як рада знову бути вдома.
А коли Джо спустилася до вітальні, то виявила, що врятована від важкого завдання – розповісти про секрет Бет. Батько стояв, притулившись головою до камінної полиці, й не обернувся, коли Джо увійшла, але мати простягнула руки, немов просячи про допомогу, і Джо підійшла, щоб утішити її без слів.
Розділ чотирнадцятий
Нові враження
Після обіду, десь о третій годині, весь модний світ Ніцци можна було бачити на Promenade des Anglais – тобто на Англійській набережній, чарівній широкій алеї, обсадженій пальмами, квітами й тропічними кущами. З одного боку розкинулося море, з другого – лежала широка проїжджа дорога з готелями та віллами вздовж неї, за якими виднілися апельсинові гаї й гори, що здіймалися мало не до неба. Тут були люди найрізноманітніших націй та народностей, що розмовляли багатьма мовами і вбиралися відповідно до моди у своїй країні.
Це видовище в сонячний день виглядало весело й блискуче, як карнавал. Зарозумілі англійці, жваві французи, серйозні німці, красиві іспанці, некрасиві росіяни, лагідні євреї, невимушені американці – всі роз’їжджали в каретах, сиділи або ходили пішки, розмовляючи про новини та обговорюючи останню знаменитість, що прибула до цих берегів, – Рісторі чи Діккенса, Віктора Еммануїла або королеву Сандвічевих островів[64].
Екіпажі були не менше різноманітні, ніж самі відпочивальники, й привертали стільки ж уваги, скільки і їхні власники, а особливо – маленькі й низькі плетені ландо із парою швидких поні, якими правили самі дами, яскравими сітками, щоб не дати каскадам воланів на їхніх сукнях випасти за борт екіпажу, і маленькими грумами на високій жердині ззаду.
Одного різдвяного дня на алею вийшов високий молодий чоловік із закладеними за спину руками і байдужим виразом обличчя. Він виглядав як італієць, був одягнений як англієць і мав незалежний вигляд американця – поєднання, що змусило чимало пар жіночих очей провести його прихильним поглядом. Водночас чимало франтів у чорних оксамитових костюмах із рожевими краватками, жовтими шкіряними рукавичками і апельсиновими квітами в петлицях стенули плечима, а може, потай і позаздрили його зросту.
Навколо було безліч чарівних осіб, які викликали захоплення, але молодий чоловік не звертав на них уваги, лише зрідка кидаючи погляд на якусь юну блондинку або леді в блакитному. Незабаром він дійшов до кінця алеї та на мить затримався на перехресті, наче був у нерішучості – чи то піти послухати оркестр у міському саду або пройтися уздовж берега до Замкового пагорба[65]. Проте щось змусило його підняти очі – вздовж вулиці стрімко мчав один з чарівних маленьких екіпажів, в якому сиділа самотня леді – молода блондинка в блакитному. Молодий чоловік уважно подивився на неї, потім обличчя його пожвавилося і, розмахуючи капелюхом, точно хлопчик, він кинувся до неї.
– О, Лорі, невже ти? Я вже думала, ти ніколи не приїдеш! – вигукнула Емі, кинувши віжки й простягнувши йому обидві руки, на превелике обурення якоїсь французької матусі, яка змусила свою дочку прискорити кроки, аби на неї не справилив поганого впливу занадто вільні манери «божевільних англійців».
– Затримався в дорозі, але я обіцяв провести з тобою Різдво – і ось я тут.
– Як здоров’я твого дідуся? Коли ти приїхав? Де зупинився?
– Дуже добре… Вчора ввечері… У «Шовені». Я заходив до вашого готелю, але мені сказали, що ви вийшли.
– Мені так багато треба тобі сказати, не знаю навіть, із чого почати! Сідай, і ми зможемо поговорити вільно. Я збираюся покататися й дуже хочу мати супутника. Фло не поїхала – готується до вечора.
– Що ж буде? Бал?
– Великий різдвяний бал у нашому готелі. Там багато американців, і вони хочуть відсвяткувати Різдво. Ти ж підеш з нами? Тітка буде в захваті.
– Дякую. А куди ти зараз? – запитав Лорі, відкинувшись на спинку сидіння і склавши руки, що цілком влаштовувало Емі, яка вважала за краще правити сама – з чарівним батіжком і блакитними віжками в руках вона відчувала нескінченну радість.
– Спочатку за листами, а потім на Замковий пагорб. Там такий чарівний вид, і я дуже люблю годувати павичів. Ти бував там?
– Часто, багато років тому, але не проти заглянути туди й зараз.
– Тепер розкажи мені все про себе. Останні вісті про тебе були від твого дідуся: він писав, що чекає на тебе з Берліна.
– Так, я провів там місяць, а потім приєднався до нього в Парижі, де він влаштувався на зиму. У нього там друзі й досить багато розваг, тож я то приїжджаю до нього, то їду, і все в нас добре.
– Дружня домовленість, – зауважила Емі, якій поведінка Лорі видалася дещо незвичною, хоч вона не могла зрозуміти, чому саме.
– Розумієш, він терпіти не може подорожувати, а я терпіти не можу сидіти на одному місці, тож кожен із нас вчиняє відповідно до своїх бажань – і жодних проблем. Я часто буваю з ним, він радіє моїм пригодам, а мені приємно, що хтось радий мене бачити, коли я повертаюся з мандрівок… Брудна стара дірка, правда? – додав він з огидою, коли вони їхали по бульвару в старій частині міста до площі Наполеона.
– Бруд мальовничий, тож я не проти. Річка й гори чудові, а ці, що миготять по обидва боки вузьких звивистих вуличок, викликають справжній захват. Нам доведеться почекати, поки пройде ця процесія. Вони йдуть до церкви Святого Іоанна.
Лорі байдуже спостерігав за процесією, що складалася зі священників під балдахінами, монахинь у білих покривалах, котрі несли запалені свічки, й ченців у блакитному, що на ходу співали, а Емі спостерігала за ним і відчувала, що якась незнайома боязкість оволодіває нею. Він змінився, і вона не впізнавала в цьому похмурому чоловікові, що сидів поруч із нею, того милого хлопчика з веселим обличчям, якого залишила вдома.
Вона подумала, що він став ще красивішим і навіть набагато цікавішим, ніж раніше, але тепер, коли перший порив радості при зустрічі з нею пройшов, виглядав стомленим і апатичним – не хворобливим, не відкрито нещасним, але значно старшим і серйознішим. Тож Емі подумалося, що рік або два благополучного життя навряд чи могли його так змінити. Вона не могла цього зрозуміти, але не наважилася запитати прямо, тож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі жінки. II частина», після закриття браузера.