Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Тео слухняно виконував усе, що Лялечка казала: рухав пальцями, повертав голову, підіймав руки перед собою, стискав і розтискав чотирипалі долоні, нахиляв корпус, а коли дійшли до діагностики нижньої частини дроїда, то виявили проблему: ноги його не слухалися.

— Мабуть, десь роз’єднався контакт, — припустила Лялечка.

Тео відчував, як вона торкалася його ніг, перевіряючи з’єднання, він смикався, і картинка перед очима тремтіла, посилюючи нудоту.

— Може, зробиш це потім?

— Чому?

— Якщо ти ще пару разів мене так гойднеш, то я віддам свій сніданок шолому.

— Добре, потім розберуся. Що ти бачиш?

— Бачу ряди дроїдів.

— Якого вони кольору?

— Сріблясті.

— Ясно. Зараз я зміню режим.

Картинка перед очима Тео змінилася: стіни стали сірими, на стелі з’явилися лампи, а дроїди враз почорніли, і, тільки коли це відбулося, він зрозумів, що вони й мали бути темними.

— Так краще? — запитала Лялечка.

— Набагато, — відповів він, оскільки нудота враз відступила.

— Зараз я спробую увімкнути тобі «гострий зір». Заплющ очі, про всяк випадок.

— Добре.

Спалаху не було, однак, розплющивши очі, Тео побачив перед собою кольорову картинку з купою написів.

— Ого... — вражено видав він.

— Бачиш маркування? — запитала Лялечка.

— Так.

— Озвуч щось, що бачиш, хочу зрозуміти, чи релевантно відображається інформація.

— Над кожним дроїдом його серійний номер. Над цим — VI-i12, — вказав Тео на сусіда. — Але тільки номер, коду активації нема.

— Мабуть, у місті ця інформація приховується.

— Тобто... в Долині вони не вважають за потрібне щось шифрувати?

— Вірно. Що ще бачиш?

— Крізь стіни просвічуються опори конструкцій, і за ними рухаються фігури людей.

— Зупини на комусь погляд, — підказала Лялечка. Тео зробив, як вона сказала, і перед його очима з’явилася інформація про особу. — Щось показує?

— Так, — він перевів погляд на іншу людину. — Я бачу особові справи, чи як це правильно називається?

— Дані чіпа.

— А, точно. Ти теж так їх бачиш?

— Ні, я зчитую їх інакше, напряму, це для тебе я зробила так, щоб інформація виводилася на екран.

— Ну, так. А є можливість вставити мені якийсь імплант чи чіп?

— Навіщо?

— Просто питаю.

— Будь-яка електроніка в твоєму тілі потребуватиме імплантації джерела живлення — інакше не працюватиме. Найчастіше вживлюють аразан. Його старанно герметизують, але іноді трапляються різні прикрі випадки. Ти ж знаєш: він може вибухати.

— Стривай... а як працюють чіпи?

— На аразані.

— На аразані?!

— Перші чіпи робили на інших батареях, тому вони швидко повиходили з ладу.

— Але ж це небезпечно.

— Після всього, що ти дізнався про наш світ, тебе дивує аразан в чіпах?

— Ти права...

— Ще один тест — і будемо виходити.

— Добре, що мені робити?

— Треба протестувати звук. У тебе на підборідді датчик. Натисни ним на шолом, це його активує, і щось скажи.

Тео посунув нижню щелепу вперед, вперся у внутрішню поверхню шолома, активував датчик, про що засвідчив мікрофончик, що засвітився вгорі екрану, і сказав:

— Приві-і-іт!

Пролунало це, як грім серед ясного неба, від чого постаті за стіною або застигли, або поприсідали, а по рядах дроїдів прокотилася хвиля вібрації.

— Ага, звук треба скрутити, — констатувала Лялечка.

— Мабуть, — сказав Тео, і його голос знову прогримів по приміщенню арсеналу.

— Більше нічого не кажи. Зараз я тебе від’єднаю.

Стерши логи, Лялечка також від’єдналася від дроїда.

— Вибач, — сказав Тео, знявши шолом.

— За що ти вибачаєшся? Як на мене, то це було весело, — «усміхнулася» вона до нього.

— Ну, так, — він також усміхнувся.

— До обіду ще є час, можна пошукати інформацію про щось, що тебе цікавить.

— Пошукати? Я думав, ти з’ясуєш, що не так з ногами, і ми повернемося.

— Повернемося, але не сьогодні.

— Я б хотів пошукати, що є про проєкт «Синтез», і цього разу робити запити із сервера поліції, раз ми все одно вже там.

— Починай, — Лялечка вказала на клавіатуру.

— А ти шукала?

— Шукала, але інше.

— Скажеш, що саме?

— Мене зацікавила кліматична зброя.

— Щось знайшла?

— Дещо знайшла, але озвучувати результати поки що зарано, я ще не з усім розібралася. Не все сходиться.

— Коли з’ясуєш, скажеш?

— Обов’язково.

— Добре, — Тео розвернувся до монітора і ввів запит.

В архіві поліції було кілька згадок про «Синтез», однак файли виявилися порожніми.

— Їх просто видалили чи перенесли до іншого місця? — запитав він у Лялечки.

— Теоретично, можливі обидва варіанти.

— І де може бути «інше місце»?

— Де завгодно.

У вільному доступі Тео знайшов купу пліток і про проєкт, і про його творців. Хоча, на думку Лялечки, не все зі знайденого могло бути плітками. Принаймні те, що початковим замовником вірусу були військові, видавалося їй правдою.

— Чому ж тоді з нас не зробили універсальних солдатів, а вирішили знищити?

— Мабуть, тому, що багато хто з вас були ненадійними елементами. Одна справа випробовувати вірус на засуджених, а інша — дати їм зброю і відправити воювати: вони могли б почати стріляти не в той бік.

Тео помовчав, обмірковуючи її відповідь.

— То після нас інфікували більш гідних?

— Я не знаю. Можливо, адже професор, як ми знаємо, не був шарлатаном, він дійсно створив вірус, і ти тому живий доказ. А ще... людей в принципі складно контролювати, а невразливих — ще складніше. Мабуть, саме тому його проєкт закрили і вирішили підтримати програму створення кіборгів.

— Хіба вас легше контролювати?

— Легше. З дітей одразу кіборгів не роблять: їх забирають від батьків, ростять у спеціальних закладах, усувають фізіологічні вади за допомогою роботизованих протезів чи імплантатів. Як правило, діти виростають фанатично відданими Раді.