Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

– Я думав, що їм погано.

Мені ледве вдалося стримати сміх. Він погано обізнаний не лише у темі темної сили, а й повний профан у спілкуванні з жінками. Хотілося запитати, як і чому він закохався в Некасію, але з урахуванням того, що сталося, не варто піднімати цю тему.

– Ти мене вражаєш, Хайдене.

– Ти не менш непередбачувана, Іриніє.

– Чоловік та дружина одна Сатана?

– Хто така «Сатана»?

– Гаразд, проїхали.

– Так не цікаво.

– Та що ти говориш? Якщо розповім, жодної інтриги не залишиться.

– Слухай, мені здається чи ти зі мною сьогодні фліртуєш?

– Тобі здається, – відійшла і кивнула на знак подяки за танець. – Я вийду. Щось мені спекотно.

Я не люблю темні місця зі спертим повітрям, але й людні приміщення з великою кількістю світла не викликають у мене захоплення. Все добре, але в міру. Тим більше після танцю почало здаватися, що повітря в легенях почало закінчуватися, а зітхнути на повні груди не виходило. Сподіваюся, це не додавання до клаустрофобії ще й агорафобії.

Холодний вітер одразу ж ударив по мені, а мелодію для танцю змінив спів цикад. Позаду з прозорих дверей лилося світло, попереду була лише повна темрява, яка приховувала багато чого: народження і смерті, радості та прикрості, всілякі таємниці… Темрява породжує, а світло випалює; темрява приховує, а світло викриває. Дві протиставлені сторони, які взаємозалежні одна від одної.

– Іриніє, ти не змерзла? – запитав друг, що відбувся, відволікаючи від непотрібних повторень елементарних істин.

– Ні, – відповіла раніше, ніж зрозуміла, що мені справді холодно.

– Тому ти тремтиш? – з глузуванням він поклав на мої плечі чорний плащ.

Невже в нього в арсеналі є образ графа Дракули? Чорний костюм дідуся та довгий плащ якось безглуздо виглядають на Хайдені в моїй уяві.

– Здається, буде дощ, – змінюю тему, щоби не розсміятися. Не зручно буде пояснювати йому причину мого сміху.

– Ти бачиш у темряві?

– Прикро, але ні… Я звичайна людина, проте відчути запах дощу можу.

– Зрозуміло, – ніжно посміхнувся чоловік.

Чому він мені здається сьогодні таким привабливим? Невже ефект підвісного моста?

– А нічого, що нас обох нема у залі?

– Найголовніше – це оголосити про заручини та станцювати. Більше нашої присутності й не потрібно. Навіть якщо захочемо піти взагалі, можемо це спокійно зробити. Якщо що, Лукас та інші проконтролюю все, проводять гостей і займуться іншими клопотами.

– Ось як… Тоді можу я задати тобі трохи особисте запитання?

– Чи не зачепила мене розмова Некасії та киріоса Калі?

– Так…

– Якщо чесно, я й сам не певен, що був закоханий у неї. Швидше мені сподобався образ милої, веселої, трохи полохливої та дурної красуні, яку зустрів у дитинстві.

– Ви познайомились у дитинстві?

– Мама працювала в їхньому маєтку покоївкою. Іноді я ходив з нею, допомагав на кухні чи в стайні. Хороші були дні... Того дня вона втекла від вчителів і сховалася за кіньми, сподіваючись, що там її ніхто не знайде. Конюх саме відійшов у справах і залишив мене одного. Так ми й познайомились.

Благоговійна посмішка розтяглася по його обличчю, даючи знати, наскільки це приємні спогади.

– Як тільки я став князем, Некасія в прямому значенні стала для мене мрією. Страх нашкодити їй чи налякати був надто великий. Думаю, ти помітила, що вона і без знання про мою сутність боїться «дружиновбивцю киріоса Байса».

Радість від щасливих спогадів змінилася неприхованою гіркотою. Значить, він знав про її почуття, але продовжував сподіватися.

– І що ти діятимеш далі?

– Ти вважаєш мене настільки безжальним?

– Я просто спитала.

– У данину поваги свого першого кохання просто змирюся з її вибором. Нелюдсько їх розлучати. Від моєї наполегливості ми всі страждатимемо і ніхто щасливим не стане. Буду сподіватися, що Некасія проживе довге життя, сповнене радості та любові.

– Ого! Ти гідний поваги. Не кожен готовий відступити заради інших. Навіть подумати не могла, що ти з-поміж числа героїв.

– Герой, що вбиває невинних, – усміхнувся чоловік.

– Ой, та годі тобі! З ким не буває?

– Із героями?

– Який ти нудний!

– Невже?

– От якби в мене був той, кому я хотіла б помститися, то не змогла б зупинитися і пішла б до кінця, тож порівняно зі мною ти справжнісінький герой.

– Не думаю, що це добре – ділити всіх на добрих та поганих, бо виключно добрих чи винятково злих істот не буває.

– У вас із Ізумі схожі погляди.

– Сумуєш за нею?

– Ні.

– Брешеш.

Так я вголос і зізналася! Не дочекаєшся.

– А якщо зі мною щось трапиться, ти будеш непокоїтися?

– Звичайно ж ні. Просто привласню всі твої фінанси і збігу далеко-далеко.

– Хах, а ти не любиш відкровень та розмови по душам.

– Зараз не той настрій, тож відчепись. Краще скажи, чим плануєш завтра зайнятися.

– Хочеш запросити на побачення?

– Ага, у лісі. Прихопимо по лопаті і копатимемо могили для наших спільних ворогів.

– Зазвичай молодята планують дітей, а не вбивства, – засміявся чоловік.

– Хайден, невже ти забув, що я тобі не дружина?

– Хто ж тоді?

– Друг і партнер.

– Як скажеш, кирія Байс.

– А якщо серйозно, які плани на завтра?

– Розбиратимуся з паперами, готуватиму наше весілля і займатимемось з помічниками іншим клопотом.

– Допомога потрібна?

– Звичайно.

– Ну раз ми вже все вирішили, давай повернемося і хоча б поїмо, а то навіть не пам'ятаю, коли в мене в роті хоча б крихта була.

– Ну, пішли, голодуюча.

– Насміхаєшся? Ну так, ти ж нелюд, їжа тобі й не потрібна зовсім.

– Не треба мені тут, – заперечив власник синювато-чорного волосся, відчиняючи двері до зали. – Я теж потребую їжі, адже не належу до чистокровних вампірів.