Читати книгу - "Наркономіка. Як працює економіка картелів"

це й побачивши на власні очі страшні прикордонні перешкоди, я замислився над тим, що приваблює картелі до цього тяжкого ринку. Через збільшення часу спостережень за чергою перетин кордону набагато ускладнився. У Прикордонній службі США нині 21 тисяча військовослужбовців, що приблизно дорівнює чисельності армії Канади. Місцеві «койоти» поволі втрачають роботу, а ті, хто залишається, правлять набагато вищі ціни, що обвалює попит. Скільки ж справді можна заробити перемитництвом людей?

У Сан-Дієго я прямую на зустріч із Девідом Скоттом Фітцджеральдом, співголовою Центру порівняльних досліджень імміграції при Університеті Каліфорнії – Сан-Дієго. З 2005 року його факультет проводить досить цікаве щорічне опитування жителів центральномексиканського штату Халіско, що з нього походить найбільше мігрантів до США. Виявляється, що перемитництво людей досі успішне і стає більш винахідливим. Деякі картелі пропонують послуги «від дверей до дверей»: групи мігрантів комплектують у мексиканській глибинці і доправляють їх із повною обслугою до якогось міста у США. За розцінками, що їх наводить Віктор Кларк, пакет послуг із Центральної Мексики до Лос-Анджелеса коштує 2500—3000 доларів, що дешевше за скромніший пакет тіхуанських «койотів». За більший комфорт мігранти мають доплатити 1000 доларів за оренду підробних документів, що дає більше шансів у разі зупинки імміграційною службою. Задоволених клієнтів чимало: за Фітцджеральдом, 95 % мігрантів успішно перетинають кордон, хоча й не завжди з першого разу. За його даними, на кордоні завертають від третини до половини мігрантів. Тож більшість перемитників включає у вартість потрібну кількість спроб перетину кордону.

Фітцджеральд каже, що посилені заходи безпеки тільки на руку більш професійним контрабандистам:

– У результаті посилення контролю кордонів США мережі «койотів» розширилися й більш криміналізувалися.

Стосунки між койотами і картелями складні: картелі самі мігрантів не обслуговують, а винаймають для цього перемитників людей, які сплачують їм за derecho de paso – ліцензію на використання зв’язків і території картелю біля кордону. У деяких випадках картелі дозволяють використовувати свою дорогу наркоінфраструктуру для контрабанди мігрантів. У 2014 році в тіхуанському передмісті Лібертад виявлено тунель для перемитництва людей. Мексиканська поліція провела рейд у двох будинках: один слугував притулком для мігрантів (найчастіше з Центральної Америки, яким у Мексиці треба було сидіти тихо, бо дозволу на проживання вони не мали), а другий стояв за кілька ярдів від кордону й приховував вхід до тунелю, що вів до Каліфорнії.

З ускладненням перемитництва людей картелі та підтримувані ними «койоти» тепер нібито забирають ринок у перемитників-одинаків. Це не радує останніх, але якщо обсяг ринку скорочується, то такий стан зрозумілий. Зрештою, можна було би вважати, що ускладнення перетину кордону знеохочуватиме людей до цього.

І так, і ні. Посилення контролю кордону, може, когось і знеохотить. Але решта переконалася, що слід звертатися саме до послуг «койотів». Самостійно більшість потенційних мігрантів не зможуть оминути ні комплексні наземні сенсори, ні прилади нічного бачення в Сан-Дієго, а також подолати Аризонську пустелю (цю ідею Віктор Кларк лаконічно називає «самогубчою»). Тому так приваблює пропозиція допомоги професіонала. І, здається, результати опитувань це підтверджують. На початку 1970-х лише 40—50 % мігрантів зверталися до «койотів». У 1990 році – 80 %. У 1999-му – вже 90 %. Опитування 2006 року (тих, хто робив першу спробу перетину) показало, що до «койотів» зверталося 95 % мігрантів101. Посилення контролю перетворило дешеві послуги, якими майже ніхто не користувався, на дуже прибутковий і всім потрібний бізнес.

А може, дедалі менше людей бажають рушати з місця, а картелі просто отримують більшу частку ринку, що поступово всихає? Якщо поглянути на останні роки, то ця теорія здасться життєздатною. Невідомо, скільки людей щороку перетинає кордон нелегально, але оптимальну оцінку дає іспанський відділ Науково-дослідного центру ім. П’ю. За його даними, з 2000 року щорічний приплив іммігрантів з Мексики впав із 770 000 до 150 000 осіб, що корелює з посиленням контролю прикордоння102. А перед тим усе було інакше. У 1991—2000 роках, коли витрати людино-годин на патрулювання кордону зросли на 150 %, міграція не зменшувалася. Навпаки, щорічна міграція тоді подвоїлася. Тому важко повірити, що безпека кордону є визначальним фактором щодо його перетину мігрантами. Тобто виходить, що посилення контролю прикордоння впливає на вартість перетину, але не знеохочує людей, які бажають потрапити до Америки.

Але, мабуть, дива нема. Навіть з урахуванням вищої вартості життя в США, там зарплатня мігрантів учетверо вища, ніж удома. А за перетин кордону часто платять родичі, що вже працюють у США. Аби зрозуміти, що спонукає людей наражатися на таку небезпеку, я попрямував до одного з «будинків мігрантів» у Тіхуані: це, власне, прихисток для тих, хто рушає на північ. Інститут Мадре Ассунта, що працює в мережі католицьких місій, дозволяє жінкам-мігранткам зупинятися на два тижні, протягом яких вони отримують триразове харчування, чистий одяг, послуги лікаря та юриста. З осяяного сонцем подвір’я жінки потрапляють до кімнати, де є комп’ютер, і розмовляють зі своїми дітьми по скайпу. Директорка центру Мері Ґальван глибоко засмучена ставленням США до мігрантів.

– Ми покладали великі надії на Обаму. Сподівалися на велику реформу, що допомогла б мігрантам, – каже вона.

Але сталося todo lo contrario – усе навпаки. Під час першого президентського терміну Барака Обами (2009—2013) щороку депортували майже 400 000 осіб, що вдвічі більше, ніж на межі сторіч, і вдесятеро більше, ніж на початку 1990-х. Сьогодні більшість жінок у мігрантському притулку – щойно депортовані. Здебільшого вони ладнаються спробувати ще раз.

Усі жінки, з якими я бесідував у притулку, мають власні причини хотіти потрапити до США. Одні з них – це економічні мігрантки. Темношкіра Анхела, за тридцять, родом із південного штату Оахака; її депортували після чотирьох років роботи на заводі з переробки відходів у Сан-Бернандино в Каліфорнії. Там їй платили тодішній мінімум – 8 доларів за годину, а в Мексиці вона отримувала лише 5 доларів за день. Усі мої співбесідниці назвали свою роботу в США: у готелі, на автозаправці, швачками на фабриці купальників, няньками. Інші згадували про сім’ю. Роза, 45 років, у 21 рік утекла від насильства чоловіка з дому в Ґвадалахарі. Як і Анхела, вона оселилася в Сан-Бернандино з новим чоловіком і трьома доньками. Роза каже, що з депортацією вона втрачає «абсолютно все». Проте вона ще сподівається ошукати прикордонників за допомогою посвідчення і свідоцтва про народження подруги, на яку вона дуже схожа – тільки зачіску змінити. Ще одна жінка, Тринідад, трохи стурбована; вона подасться на північ у пошуках дев’ятирічного сина, громадянина США, якого влада відібрала в неї. Вона,