Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Скромно опускаю погляд і киваю.

― Дякую вам! Ви неймовірно добрі! ― ледве чутно шепочу онімілими губами.

Повірити в те, що мій задум вдався, поки що не можу. Лише чую, як голосно у скронях стукає пульс, і від полегшення тремтять ноги.

― Що тут відбувається? ― звучить знайомий голос.

Різко повертаюсь і не можу повірити своїм очам. У дверях застигла постать чоловіка. На відміну від придворних, одягнений Сівард у все чорне. Навіть комір сорочки, що виглядає через виріз сюртука, блищить чорним шовком. І ніяких чепурних мережив. Худий. Виснажений. Але шалено привабливий.

Гул людських голосів розноситься хвилею.

А я думаю лише про одне ― вміє чоловік з'являтися у найвідповідальніший і найнесподіваніший момент. Чи не в цьому його чаклунський талант?

― Касія, підійди! ― Наказує.

Але мої ноги наче до підлоги приросли. Не можу ступити й кроку. Лише очима кліпаю.

― Касія! ― гарчить.

Відчуваю, в мені також гарчання прокидається. І роздратування. Власницькі нотки та наказний тон явно зараз недоречні. Образливі. Прямо перед усім королівським двором. Я навіть бачу, як безглуздо хихикає Маріка, кепкуючи з мене.

Ковтаю колючу грудку в горлі й повертаюся до короля. Його величність Олеальд не приховуючи насолоджується ситуацією. Більш того, перше приголомшення від воскресіння покійного чаклуна змінюється щирим захопленням та веселощами. Наче він знав щось таке… Знав?

Зате зал гуде… шумить… колишеться… і шепоче… Деякі дами й зовсім тихо охнувши непритомніють. Мені б зараз так охати й непритомніти. Але я дивлюсь із сумнівом на худого секретаря. Хто мене підхопить? Він? Сумніваюсь? Здається швидше навпаки, мені за хвилину доведеться ловити зблідлого Гардуша. А ось Карор хоч і не менш блідий від потрясіння, але злість, що горить у погляді, надає сил колишньому опікуну.

― Думаю, питання з роком закрите, люба Касіє, ― з легкою підначкою каже його величність.

Тихо. Чутно лише мені.

Я знову дивлюсь на чоловіка. Він злиться. Чекає, що я підбіжу до нього, як песик. Сказав до ноги ― і я вже там. Й мені знову стає прикро. Замість радості від повернення рідної людини, почуваюся жалюгідною маріонеткою в іграх всемогутніх чоловіків. Разом згадується і гидка самовпевненість Маріки, і що шлюб чаклунові був дуже вигідним, і підозри короля щодо причетності Сіварда до загибелі родини Отгріфів, і знову ж таки, різкий наказний тон і образлива впевненість, що я кинуся до нього, як жалюгідна рабиня… І жодного теплого слова. Хіба так має звертатися до дружини чоловік?

А ще в мені назріває якийсь протест. Бунт. І кипуча досада.

Я тільки-но домоглася самостійності. Домоглася права розпоряджатися своєю спадщиною, будувати своє життя, як мені заманеться... І знову під замок? Ну вже ні!

Я вистояла битву проти короля! Сама! Без його допомоги! Поки він невідомо де мотався? Чого він туди поперся? Чому кинув мене одну?

― Чому ж, ― мило посміхаюся його величності. ― Адже шлюб розірваний, як я розумію?

Король впевнено киває.

― І я тепер вільна жінка… ― уточнюю.

Знову кивок.

― Тоді, якщо ви не проти, ваша величність, з мого боку домовленість в силі.

― Ви впевнені, леді Касія? Буде важко!

― Зараз навіть більш ніж кілька хвилин тому! ― З викликом дивлюся тепер вже на колишнього чоловіка.

По рядах прокочується зітхання.

Мені здається, я чую, як гнівно гарчить чаклун і єхидно хихикає Каор. Я ще вам покажу.

― Але мила Касія, залицятись до вас цим двом гідним джентльменам я заборонити не можу, ― м'яко проголошує король.

― Не можете, ― погоджуюсь. ― Але ж і вибирати їх я не зобов'язана.

― Не зобов'язані, ― хитро посміхається. ― Якщо виконаєте, що обіцяли.

Я усміхаюся у відповідь. Тепер у мене ще більше мотивації. Пихатий самовпевнений чаклун! Огидний, збочений опікун! Нізащо я не буду з жодним з них!

Сівард у два кроки долає відстань, що розділяє нас, і стає поруч.

― Ти що твориш? ― цідить крізь зуби.

― Сіварде! Як я радий тебе бачити! ― вигукує король. ― І в доброму здоров'ї!

― На відміну від дружини… ― бурчить чаклун…

Тихо. Щоб чула лише я. Ну, може, ще й секретар, який відчайдушно бажає провалитися крізь землю.

― О, я хотіла, ― так само тихо відповідаю. ― І писала вам. Ви не відповіли!

― Я був трохи зайнятий. Вмирав… ― кидає у відповідь...

― Ну що ж! ― радісно вигукує король. ― Тепер ти живий! Я сподівався вечерю влаштувати з нагоди заручин. Але тепер привід у нас ще радісніший. Сівард ти мусиш мені все розповісти!

Розмова закінчена. Вона й так неймовірно затяглася. Нас спішно розсаджують по місцях. Мені теж доводиться влаштуватися за високим столом. Не біля короля, звісно. Там праворуч сидить Сівард, ліворуч Каор.

Мене ж посадили майже наприкінці. З одного боку від мене сидить блідий і нещасний Гардуш, з іншого незнайомий юнак. І я думаю тільки про одне ― скоріше б це катування їжею закінчилося.

Смаку приголомшливих страв не помічаю. Вони змінюються одна одною. Супи. Печеня. Риба. Пироги з дичиною. Запечені перепілки. Різні закуски та напої. Я тільки дивлюся у свою тарілку і навіть не звертаю уваги, як слуги в черговий раз її наповнюють чимось смачним, що апетитно пахне, і безперечно вишуканим. Наче дивлюсь крізь неї. А як тільки всі підіймаються зі своїх місць, і король оголошує танці, для пристойності трохи постоявши біля стіни, непомітно підкрадаюсь до його величності й пославшись на втому, прошу мене відпустити. 

Я ризикую. Дуже. Залишати свято раніше монарха не зовсім прийнято. Але у мене поважна причина. А король Олеальд виявляється досить розуміючим і проникливим. Він обдаровує мене співчутливим поглядом і відпускає, попросивши незмінного Гардуша проводити до покоїв.

Дивно, що ні Сівард, ні Каор навіть у цей короткий час не намагаються зі мною поговорити. Більше того, їх і в залі немає. Принаймні поки тупаю до виходу, не помічаю ні того, ні іншого.