Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Я слухав Комбата і не міг у своїй голові скласти докупи те, що він сказав. Росіяни? Російські війська напали на Україну? Такого бути не може. Я не можу в це повірити.

Піднявшись на поверх, ротний почав роздавати накази:

— Отже, панове. Ви всі чули Комбата. Всі сто відсотків знаходяться в розташуванні, ніхто за територію частини не виходить. Командири взводів, проконтролюйте, щоб всі вікна на поверсі з боку дороги були заклеєні. Можете взяти газету «Народна армія». І зберіть у своїх взводах телефони. Це наказ Комбрига.

Коли ротний закінчив, взводний повторив нам про вікна і телефони, і ми розійшлись по кімнатах. Доки ми заклеювали вікна, я ще встиг зателефонувати додому і сказати Мамі, що не буду на зв’язку деякий час. Мама вже була в курсі всіх новин і дуже нервувала. Через півгодини я залишився без зв’язку. Час тупо втрачати не хотілось, і ми провели тренування прямо в казармі, трохи обговорили ситуацію, що склалась, і розійшлися по ліжках.

Вранці зампотех зібрав усіх механіків і відправив нас у парк готувати машини. Ми не знали, до чого їх готувати, але я намагався максимально виправити всі недоліки.

Так і повелося, доки десь нагорі приймалися доленосні рішення, я весь свій час проводив зі своєю машиною. Так минуло кілька днів. Ми були відрізані від зовнішнього світу, і в нас у частині з’явилися свої оповідачі — ті, хто мав захований другий телефон. Вечорами навколо них збиралися солдати і слухали «політінформацію», густо приправлену матами. Звичайно, інформація доходила до нас в уже спотвореному, суб’єктивному вигляді. Позаяк за чутками, російські війська вже вступили на материкову Україну, а російський прапор прискореними темпами піднімається над нашими військовими частинами — однією за одною. Що ми знали точно, так це те, що багато військовослужбовців Криму перейшли на бік росії, в тому числі і вище командування Українського флоту. А наші товариші по службі з розвідроти все ще продовжують сидіти заблоковані.

Серед солдатів уже пішли розмови про те, що, може, і не погано зовсім перейти на російський бік. Яка різниця? До того ж, там зарплата вища.

Всі новини, що доходили до мене, навіть ті, які відповідали дійсності, здавалися мені якимось абсурдом. Я повірити не міг, що громадяни країни, яку я з дитячої наївності та під впливом пропаганди щиро вважав рідною, наважилися підняти зброю на українців.

Кожен день командири на шикуваннях доводили нам коротке зведення новин про те, що вже є загиблі з нашого боку, що росіяни роблять спроби штурмувати кримські військові частини, що перебувають в облозі.

Через якийсь час нам знову роздали телефони. Насправді майже нічого не змінилось: я і так телефонував додому щодня з чужих мобільників. Але була одна людина, якій я міг зателефонувати лише зі свого, оскільки не пам’ятав її номер. Мій Дядько був у росії, тому інформація від нього була особливо цінною. Те, що я почув, просто вибило ґрунт із-під ніг. Він повідав про загальний настрій серед росіян та їх ЗМІ: бандерівці, фашисти, вбивства і викрадання російськомовних, заборона на російську мову… Це виглядало як якась фантасмагорія. Як у цю маячню можна повірити? Таке враження, що ми з росіянами все життя споконвіку жили за величезним парканом, і раптом цей паркан впав, а ми вперше побачили один одного.

* * *

За винятком перших двох днів, коли була можливість збігати додому, щоб взяти усе потрібне, на кшталт зубної щітки, робочої форми і тому подібного, весь тиждень нас не випускали за територію частини.

Увесь цей час я проводив у парку й усував недоліки своєї машини. Здається, настільки підготовленою до виїзду вона ще ніколи не була. Я зробив все, що було в моїх силах. Доки механіки працювали з технікою, інші займалися отриманням боєприпасів для кулеметів, гармат і споряджали їх у стрічки. Всі бокси були забиті ящиками з боєприпасами, складеними у штабелі по кілька метрів у висоту. Такої їх кількості я ще ніколи і ніде не бачив… крім складів РАО. Підготовка техніки, зброї… нам нічого не говорили, але ми чудово розуміли, до чого все йде.

І ось нарешті шосту роту озброюють, садять в Ікаруси і кудись відвозять. В якому напрямку вони вирушили, я не знав, але пізніше, в цей же день, мені зателефонувала Мама і сказала, що по ТБ показують, як якісь машини на чолі з депутатом Партії регіонів блокують автобуси з бійцями 25-ї бригади. Увесь цей сюр просто не вміщувався в голові.

Сьомого березня ввечері командир роти повідомив, що завтра вранці бригада вирушає на станцію завантаження. Нам дали кілька годин на те, щоб збігати додому і зібрати свої сумки.

У мене не було проблем зі зборами. На щастя, завдяки численним навчанням, я добре знав, які сюрпризи для нас може приготувати командування щодо побуту, які речі мені можуть стати в пригоді і до яких умов життя готуватися. За годину, не поспішаючи, я все упакував у рюкзак, ліг на ліжко, включив музику і заплющив очі.

Протягом усього життя мене переслідувала думка, що все складається так, як я того хочу. При цьому абсолютно незалежно від моїх зусиль. Ось хотів я потрапити на війну, дупу рвав через це, бігав, шукав зв’язки, домовлявся, платив гроші, а в результаті війна сама мене знайшла. Не знаю, як це працює, але якщо це так, було б непогано навчитися це контролювати.

Полежавши півгодинки, я з’їв банан, закинув рюкзак собі на плечі, попрощався з вахтеркою і пішов через ліс у напрямку частини.

Вранці прокинувся за дзвінком будильника. Я лежав в обіймах з автоматом у такій самій позі, як ліг спати. Встав, дістав з-під подушки магазини і почав будити всіх навколо.

На шикуванні Комбриг виклав наше перше в житі і бойове завдання. Було наказано висунутися на станцію завантаження. Він ще раз акцентував увагу на тому, що з цієї хвилини ми виконуємо бойове завдання, і з цього часу ніхто нікому не віддає військове вітання. Сказав, що всіма нами пишається.

Я відчував себе якось по-особливому. У мене було усвідомлення, що зараз відбуваються історичні події, які торкнуться усіх і кожного в нашій країні, а я беру в них участь. Ні, не так. Я впливаю на хід цих подій. Від того, наскільки