Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

незвичне. Лампа і люльки були на місці, як і набір інструментів для їх чищення, а от кульки опію і голок, за допомогою яких його готували над вогнем, я не побачив. Натомість на таці лежала невеличка піпетка, схожа на ту, якою капають ліки в очі, мініатюрне срібне деко, менше за монетку в одну рупію, і лакована пляшечка з інкрустованим зображенням Джаґґернаута.

— Ми ж куритимемо опій? — запитав я.

Арора з дівчиною перезирнулися.

— Так,— розреготався полковник.

Дівчина відкрутила кришечку, і я відчув землистий аромат «О». Узявши піпетку, вона занурила її в пляшечку, тоді обережно капнула кілька крапель на срібне деко.

— Але ж це...

— Правильно,— кивнув Арора,— рідина. Це, друже мій, легендарний морфій, опій найвищої якості, дистильований із найчистішого опію. Коли він проходить обробку, його розливають у пляшки і витримують, як добре вино.

Дівчина почала підігрівати деко над полум’ям опійної лампи.

— Рідкий опій? Навіть не знав, що таке буває.

— Над вами просто знущалися, капітане,— хитро посміхнувся він.— Цього варто було очікувати. На відкритому ринку наразі його майже не знайдеш. Справжній морфій, якщо вживати його помірно, звісно, дивовижна річ, напрочуд сприятлива для творчого процесу та натхнення. До того ж завдяки ретельному очищенню, на відміну від тієї гидоти, яку вам пропонували в Калькутті, від нього не впадаєш у ступор.

Морфій над вогнем зашипів, запахло смаженим арахісом.

— За старих часів,— продовжив Арора,— його вживали китайські мандарини, митці та вищий світ. Але було це до того, як Ост-Індська компанія розв’язала опійні війни.

— Війни, які, як я розумію, пішли королівству Самбалпур на користь,— додав я.

Полковник посміхнувся.

— Ваша правда.

Дівчина розподілила рідину у дві люльки, передала кожному з нас. Я нахилився над своєю, заплющив очі і вдихнув.

За кілька хвилин стало зрозуміло, що Арора має рацію. Морфій за своєю дією значно відрізняється від того курива, яке я смакував у Калькутті. Шкіру почало пощипувати, і це відчуття поступово передалося з рук на торс, на голову. Дівчина приготувала і подала мені другу люльку, я вдихнув, і пощипування привело до вибуху нервових закінчень, до спалаху сліпучого білого світла в голові. Світло пом’якшало, і незабаром його замінили глибокий спокій і задоволення.

Двадцять вісім

Вівторок, 22 червня 1920 року

різь скляні двері, відчинені назустріч спеці, пролилося перше світло. Небо над блакитними пагорбами стало яскравішим. Звичного сходу сонця тут не спостерігалося — імовірніше, поступова зміна відтінків від чорного до бронзово-сірого.

Над містом нависли хмари, але туман у моїй голові розсіявся. Мушу подякувати полковнику Арорі: щодо морфію він мав рацію. Ніякого ступору, схожого на кому, учора я не відчув, та й звичайна ранкова летаргія поступилася кришталево-прозорій ясності.

Ми пішли із закладу після четвертої чи п’ятої люльки, Арора висадив мене біля будинку для гостей десь о першій ночі. Я пройшов до своєї кімнати і майже відразу ж заснув.

Так добре я вже давно не почувався, тож лежав під балдахіном ліжка, вартого самого магараджі, і думав про Енні. Таке ліжко пропадає! А тоді зрозумів, що краще б уже Енні також була одна у своєму ліжку в «Бомоні», а не з... Тут я себе зупинив. Цього краще навіть не уявляти.

Тож спрямував думки до Адгіра і мертвого вбивці із символами Вішну на чолі. Якщо вбивство носило релігійний характер, відповідь можна знайти лише в одному місці. Я підвівся, швидко вдягнувся і вийшов із кімнати.

Подумав, чи не розбудити Не Здавайся, та сенсу в цьому не було. Нехай уже виспиться, удень йому доведеться добряче попрацювати. Натомість я спустився сходами і вийшов на вулицю.

Біля Будинку троянд я попросив мерседес, і незабаром він уже шелестів по гравію до палацових воріт. Я взяв курс на південь, до мосту. Але, доїхавши до перехрестя, передумав. Замість того щоб спускатися до річки, я повернув ліворуч і покотив до міста.

Дорогу біля «Бомона» вже заповнив транспорт, але сам готель, здається, ще спить. Я припаркувався й увійшов до фойє. Знову чергував мій новий приятель, хоча жоден м’яз на його обличчі не видав, що ми вже зустрічалися раніше.

— Мені потрібно дізнатися, який номер займає одна з ваших гостей,— сказав я.— Така собі міс Ґрант.

Це вже вдруге я питався в нього про номер самотньої жінки. Та навіщо йому цікавитися мотивами сагиба, особливо якщо той може змастити руку, та все одно потрібно пройти крізь усі формальності.

— Ми не можемо ділитися такою інфор...

Я не став чекати, доки він закінчить фразу, і поклав на конторку банкноту в п’ять рупій.

— Номер дванадцять, сер,— відповів він,— але леді, про яку запитуєте, ви там не знайдете.

Шлунок у мене стиснувся. У голові промайнув образ Енні з Пунітом. Невже він щось підсипав у її напій, щоб змусити залишитись у палаці? Хіба не так поводяться східні деспоти?

— Вона снідає в їдальні,— продовжив чоловік, указуючи на двері.

Я ледь не розсміявся від полегшення і вручив йому ще п’ять рупій.

Їдальня гула від розмов, що точилися за півдюжиною круглих столиків. Енні сиділа біля вікна, трохи далі від неї розмістилася Катерина Пемберлі. Її силует на тлі вікна так нагадував Сару, що серце знову кольнув давній біль. Обидві жінки поглянули в мій бік, і на мить я забув, до якої саме прийшов.

Тоді Енні посміхнулась, я підійшов до неї і запитав, чи можна приєднатися до сніданку.

— Будь ласка, капітане,— погодилася вона, відпивши з порцелянової чашечки.— Учора ви швидко зникли.

— Мусили дещо обговорити з полковником Аророю,— збрехав я.— А ви ще довго залишалися?

— Не дуже.— Вона делікатно промокнула губи накрохмаленою серветкою.— Вечір був доволі нудним, якщо чесно. Ну, розкажіть, навіщо ви тут?

— Прийшов висловити вдячність за те, що вмовили Пуніта запросити мене на полювання сьогодні,— відповів я.— І на знак подяки хочу запропонувати автомобільну прогулянку за місто, доки ще не дуже спекотно.

Вона з підозрою подивилася на мене і ковтнула чаю.

Коли ми дісталися до моста, Енні запалила сигарету.

— Куди ми їдемо?

— Вирішив подивитися на той храм.

— Старі руїни? — затяглася вона.

— Ні, новий. Поруч із місцем кремації Адгіра.

Вона так на мене глянула, ніби ляпаса дала.

— Мені здавалося, що розвалища вас більше цікавлять, Семе. Вам завжди