Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Мене будить дзвінок будильника. Розплющую очі та різко сідаю на ліжку. У кімнаті нікого немає, але вчора...

Щоки спалахують, рефлекторно стискаю коліна.

У пам'яті спливають спогади вечора.

Закриваю обличчя подушкою. 

Щоки палають при згадці, де були пальці Давида.

Та ще й тато заходив у кімнату.

Я геть з глузду з'їхала.

Телефон повідомляє про вхідне повідомлення.

“Добрий ранок, Принцесо.”

Роблю глибокий вдих і заспокоюю свої думки. Те, що було — вже не змінити. Краще забути про це божевілля.

Але як?

І як би я не хотіла, але чудово розумію,  що забути вчорашній вечір не зможу. І те, що робив зі мною Давид — не забуду. А найгірше, що я хочу повторення.

Знову телефон видає сигнал.

“Як спалося?”

Ще й, не соромлячись, питає, як я спала.

“Чудово спала. Дякую.”

Надсилаю і йду у ванну кімнату.

Чую, як знову приходить повідомлення. 

Косо дивлюсь на телефон, але не підходжу. Не буду дивитися. І відповідати йому не буду.

Вмикаю воду в крані, вмиваю обличчя і беру рушник.

Блін, очі весь час знаходять мобільний. Ну прочитаю я що він написав. Що з того? 

Відповідати однаково не буду.

Швидко йду до ліжка, хапаю гаджет, сідаю на краєчок і дивлюсь на екран.

“Поснідаємо?”

Цей чоловік точно ненормальний. Мало того, що вчора заліз у мою кімнату через вікно, так робив зі мною таке, що вимовити соромно... 

А сьогодні ще й снідати кличе.

"” снідаю вдома.”

Надсилаю та чекаю його відповіді.

“Тоді вечеря?”

“Вечеряю я також вдома.”

Набираю з усмішкою і з задоволенням чекаю наступного повідомлення.

“Може, тоді й мене запросиш?”

Вкотре перечитую слова... 

Він хоче прийти до нас додому на вечерю? Серйозно?

“Не думаю, що татові це сподобається.”

“Ти не залишаєш мені вибору.”

“І що означає?”

Але відповіді на питання не отримую. Що він цим хотів сказати? Що знову задумав? 

Всередині все стискається, а від хвилювання скручує живіт.

Я дуже хочу його побачити. 

Знову перевіряю телефон, нових повідомлень немає. Зате помічаю котра година.

Я запізнююся.

Швидко приймаю душ, не змочивши волосся. Одягаю джинси та футболку з довгим рукавом у чорно-білу смужку, взуваю темні кеди та біжу вниз.

Спустившись, завмираю на останній сходинці.

У вітальні за накритим столом сидить тато з Христиною. Вони обіймаються, в обох усмішки на обличчі. 

Офігіваю.

Батько майже ніколи не снідає, або ж взагалі їде дуже рано, я його майже не бачу. А тут...

— Доброго ранку, Сашо. Поснідай з нами, — звертає на мене увагу тато.

— Привіт, — усміхається на всі тридцять два його “дівчина”.

— Вибачте. Запізнююся в університет.

Не хочу з ними сидіти. І навіть рада, що потрібно бігти в цей момент.

Швидко йду до дверей, майже бігом перетинаючи кімнату, але мене зупиняє голос тата.

— Сашо, зачекай.

Зупиняюсь і дивлюсь на його задоволене обличчя.

— Сьогодні ввечері я запрошую вас з Христинкою у ресторан.

— Є якийсь привід?

Просто так ми з татом не ходимо по ресторанах. Зазвичай для цього має бути причина.

 І зараз це запрошення мене напружує.

— Це буде сюрприз, — усміхається він.

Ой, не подобається мені це все.

Але залишатися в домі не маю сил, тому що ця Христинка кидається на шию батька, і як вони там цілуються, чи ще щось, спостерігати немає жодного бажання.

Сідаю в машину з дивними емоціями та змішаними думками.

Марія сказала, що я ревную батька.

Невже це так?

Можливо, мені й справді не вистачало його любові, уваги, підтримки... А зараз, спостерігаючи, як це все отримує молода дівчина майже мого віку, у мене проявляється ревність?

Прислухаюся до себе.

Мене дратують їхні стосунки? Наче ні.

Я злюсь? Та ні...

Хочу, щоб батько приділяв мені більше часу? Здається, з цього віку я вже виросла.

Знаю одне: я справді хочу, щоб тато був щасливий, але ця Христина...