Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Жозелін обертається, вдивляється в моє обличчя і з досадою хитає головою.

− Мені здається, ви зараз зовсім неправильно зрозуміли мої слова, сьєро.

– А як я мала їх зрозуміти? – скидаюся я.

− Так, що треба дочекатися адаміра, вислухати його і лише тоді робити висновки. Мені здається, ви досить розсудливі для цього. А адамір ніколи не порушує своїх обіцянок.

Її слова звучать, як повчання. Не люблю, коли зі мною розмовляють таким менторським тоном. Усередині вмить спалахує роздратування, помножене на образу і, цілком можливо, гормони. Але твердий погляд моєї співрозмовниці, у поєднанні із залізобетонною впевненістю в її емоціях, приводить мене до тями, змушуючи вгамувати свою злість.

Гаразд. Вона права. Безглуздо накручувати себе передчасно. А для мене ще й шкідливо.

Справді, треба спочатку вислухати Рока. Хто зна, що сталося і чому він вирішив виселити мене із замку. Це ще зовсім не означає відмови мені допомагати.

Наступну годину, яка знадобилася Року, щоб дістатися додому, я посилено намагалася дотримуватися поради Жозелін і не надумувати зайвого, відволікаючи себе всім, чим тільки можна. Одяглася в закриту теплу сукню, вибрану похмурою компаньйонкою. Дозволила одній з покоївок причесати себе і вкласти волосся в елегантну красиву зачіску. Простежила за тим, як служниці вправно склали речі, куплені для мене, в пару саквояжів темно-вишневого кольору. А сама при цьому розгублено перебирала фарби, які ще вчора доставили до замку, але лише сьогодні мені вручили.

Ось що з ними тепер робити? Брати з собою? А куди? Залишати? Шкода дуже. Та й кому вони тут потрібні?

А я вже розмріялася вчора, як писатиму з натури озеро перед заходом сонця. Самонадіяно та наївно.

За цим заняттям мене і застає Рок, зайшовши без попередження і стукоту до, здається, вже не моїх покоїв.

− Залиште нас, − наказує він служницям.

Тих, як вітром здуває. Ще б пак. Господар замку злий чомусь. Тут і мені хочеться втягти голову в плечі.

− Доброго дня, Міє, − чоловік підходить до мене зовсім близько. Бере за підборіддя, змушуючи глянути йому в обличчя.

Але я не можу. Заплющую очі. Ховаюся. Занадто... боюся, мабуть. І найгірше, що боюся я не цього моторошного і незрозумілого куарда, а перспективи… більше його не бачити.

– Здрастуйте, адаміре, – рівним тоном відповідаю йому.

− Впустиш у свої думки? – просить він вкрадливо. Справді просить, а не наказує, як зазвичай.

Хитаю головою:

– Ні. Вибачте.

− Боїшся відкритися мені? – примружується невдоволено.

Знизую плечима, не заперечуючи й не підтверджуючи.

− Жозелін розповіла мені про вашу розмову, − повідомляє Рок, навіть не думаючи відпускати.

Так і тримає, змушуючи тягтися до нього всім тілом і знову відчувати себе беззахисною перед цим проникливим поглядом. Як не може читати думки, читає емоції. А там повний сумбур. І далеко не веселий.

Але з цим нічого поробити не можу. Я не робот, і кнопочки, що вимикає у мене почуття, на жаль, не існує.

− Вона шкодує, що засмутила тебе своїми словами, − продовжує адамір, змушуючи мене підняти на нього очі. І відразу бути спійманою в гіпнотичний полон його важкого темного погляду

Те, що Жозелін засмучена, я теж зрозуміла. Але вона лише озвучила його наказ. І якщо на когось і перекладати відповідальність за мої переживання, то не на неї. А робити відповідальним адаміра... Для чого? Він нічим мені не зобов'язаний. 

− Я хочу, щоб ти зараз уважно вислухала мене, Міє. І зробила потім все, як я скажу, − жорстко велить мені Рок. – Я хочу твоєї довіри.

Ну от. Знову про довіру. 

– Чому? – спалахую я.

Але все ж таки його слова змушують сподіватися, що Рок справді зовсім інше мав на увазі. Інакше навіщо йому здалася моя довіра?

– Так треба, щоб я міг тебе захистити.

− Від кого? – тепер уже огидні мацаки страху починають заповзати мені в душу. А потім приходить усвідомлення: − Він... він знайшов мене?

− Знайшов, − киває Рок.

Спокійно, Солю! Спокійно! Ну, знайшов. І що? Зате я хоч точно дізнаюся, з чиєї вини мало не померла разом зі своєю ненародженою дитиною. Моєю дитиною. Ворога треба знати в обличчя.

– Розкажіть мені, – прошу я, нервово ковтнувши й облизавши враз пересохлі губи.

І розумію, що знову не можу навіть подумати, щоб відмовити Року. Довіра йому, вже як частина мене. Коли він встиг так глибоко пробратися мені під шкіру?

– Сьогодні вранці я отримав листа від імператора. Він вимагає, щоб я привіз тебе до столиці, – приголомшує мене новиною адамір.

− Звідки... звідки він дізнався? Від вас?

− Звісно що ні, − морщиться чоловік, відпускаючи моє обличчя. Заправляє мені за вухо пасмо, що вибилося з зачіски. − Йому поскаржився Раельд Лаяре, стверджуючи, що я переховую жінку, яка носить під серцем спадкоємця їхнього роду. Він навіть придумав гарну казку, як його син примудрився втратити свій скарб.

– І що тепер буде? − обережно цікавлюся у Рока.

Я не трясуся. Не трясуся. Зрештою, він обіцяв захистити. А я обіцяла довіряти.