Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Так дивно. Я в цьому світі лише четвертий день, а зі мною стільки всього сталося, що в голові не поміщається. І вже навіть не знаю, чого чекати від сьогоднішнього, нового, дня. Хоча, зі сходів мене кидати більше нікому. Про це Рок подбав.

Згадавши адаміра, я мимоволі повертаюся думками у день вчорашній, ретельно намагаючись не сприймати нашу спільну прогулянку, як побачення. Але в мене це погано виходить. Тому що це «не побачення» було в сто разів кращим і хвилюючим для мене, ніж будь-яке з тих побачень, на які доводилося ходити раніше.

Тим складніше мені пам'ятати, що він зацікавлений у мені, лише як у батарейці, і зовсім не приховує це; що нічого доброго між мною, іносвітянкою, вагітною від когось іншого, та місцевим адаміром, вийти не може. Пам'ятати, що я маю зберігати голову тверезою та не закоханою. Навіть коли Рок торкається мого тіла і цілує так, що здоровий глузд махає мені ручкою. Навіть коли дивиться своїми чорними очима прямо в душу. Навіть коли його сила, яку я з кожним разом все гостріше відчуваю, наповнює мене по вінця, змушуючи хотіти чогось більшого. Це навіть у думках виглядає двозначно, а відчувається і поготів так, ніби він уже бере моє тіло, як йому заманеться, нехай і не фізично.

От і вчора, аргументуючи свої дії тим, що часу в нього дуже мало, адамір знову підживлював мою дитину магією, пестячи мій живіт, самий низ, змушуючи мимоволі тремтіти від бажання. І при цьому цілував мене знову, забираючи мою енергію натомість. Два в одному, так би мовити.

А я танула, як хтива дурепа.

А потім, коли він спокійно, так ніби нічого особливого не сталося, пішов собі займатися своїми терміновими й важливими справами, я ще довго не могла заснути через збожеволіле лібідо. Здається, вже час боятися, що з такими енергетичними щоденними процедурами я сама скоро почну чіплятися до свого рятівника з непристойними пропозиціями.

І як мені бути, якщо відмовитись від цих обмінів не можу і не маю права? В цьому питанні ціна навіть не моя гордість, а життя та здоров'я моєї дитини.

Але то було вчора. Що принесе сьогоднішній день, покаже час. 

Перевернувшись на спину, потягуюсь, і сідаю в ліжку. Піднявшись, накидаю шовковий халат. Мені нема куди поспішати й це теж дуже незвично, адже я звикла крутитися, як білка в колесі, але тут уже гріх скаржитися.

За вікном сонце встигло піднятися дуже високо. Уже обідня пора. Ніхто мене не будив. Навіть Жозелін не прийшла, що трохи дивно. Я вже встигла звикнути до своєї компаньйонки, хоч та насправді є особистою помічницею адаміра.

Сподіваюся, вона просто зайнята. Страшно уявити, що могло з нами обома статися вчора, якби не з'явився Рок. Вражає те, що Жозелін, не роздумуючи, ризикуючи собою, кинулася мене рятувати. Це так неочікувано. Адже ми ледь знайомі.

Але я безмірно їй вдячна. І про це треба обов'язково сказати.

Немов у відповідь на мої думки, чую з вітальні звук відчинених дверей і неспішні кроки, що наближаються до спальні. А за хвилину на порозі нарешті з’являється об’єкт моїх роздумів.

− Ви прокинулися, сьєро?

− Доброго ранку, Жозелін, − щиро посміхаюся їй я. − Як ваше самопочуття?

Куарда кидає на мене здивований і трохи розгублений погляд. Вираз обличчя помітно пом'якшується.

− Все гаразд, сьєро Соломіє. Не турбуйтесь.

− Я хотіла подякувати вам, − поспішаю виконати свій намір. Вона відкриває рота, щоб щось відповісти, але я зупиняю її. В емоційному пориві підходжу та беру за руку: − Я розумію, що ви кинулися мене рятувати перш за все тому, що відданні адаміру, а не від великої симпатії до мене. Але все одно. Дякую, що зробили це і вберегли мою дитину.

Декілька секунд дівчина мовчить, здивовано розглядаючи мене. А я раптом починаю відчувати задушливу, холодну порожнечу, що поглинає всі світлі почуття, безжально пожираючи зсередини. Тугу, гірку і безнадійну. І почуття втрати. Безповоротної, страшної, хоч і давньої. Через яку і життя не має більше сенсу.

Дихання спирає від несподіванки, я перелякано і жадібно хапаю ротом повітря, намагаючись не потонути в цих почуттях.

Куарда здивовано хмуриться, опускає погляд на наші зчеплені руки й м'яко вивільняє свою долоню з моїх зсудомлених пальців.

Лещата, що стиснули моє серце, враз слабшають, дозволяючи глибоко вдихнути й ошелешено подивитися на Жозелін. Це що зараз було? Це чиї емоції? Це її?

Моя компаньйонка сумно усміхається. Веде головою, ніби намагаючись вгамувати те, що діється в неї всередині.

− Ви дивовижна дівчина, сьєро Соломіє. Я рада, що адамір знайшов і врятував вас. А щодо моїх дій, то ви не зовсім правильно зрозуміли мої мотиви. Справа не тільки в моїй відданості нашому господареві. Річ у тому, що… Ви носите під серцем справжнє диво. Маленьке, але вже таке сильне життя. Дитину, сина, – її долоня тягнеться до мого живота, але завмирає на півдорозі, стискаючись у безсилому жесті.

Куарда заплющує очі, і її гарне обличчя на мить спотворюється у скорботній гримасі.

– Я занадто… добре знаю, як… боляче це втратити… і жодній жінці не побажаю зазнати такого болю.

І перш ніж я встигаю впоратися з приголомшливим усвідомленням справжнього значення її слів і почуттів, куарда підходить до столика біля ліжка і б'є паличкою по одному з сигнальних камертонів, викликаючи служницю.

– Адамір ще не повернувся до замку, але надіслав мені повідомлення, що незабаром прибуде. І в нього буде до вас серйозна розмова. А ще він наказав зібрати ваші речі.

– Що?.. – видихаю ошелешено.

Він… проганяє мене? Від такого очевидного, на перший погляд, припущення стає… боляче… прикро… Адже обіцяв зовсім інше.

Заплющивши очі, нервово ковтаю гірку грудку у горлі. Ніхто мені нічого не винен. Але заради сина я маю поговорити… і попросити. Як уберегти свого малюка, якщо я справді втрачу підтримку адаміра? Мимоволі накриваю живіт долонями. І питаю, як можна спокійніше:

– Скільки у мене часу?