Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Покруч скидає свою ногу з коліна та різко подається вперед. На його обличчі більше немає задоволеної усмішки. І я не розумію, як на це реагувати. Це добре чи навпаки дуже і дуже погано?

- Наречена Аарона Бакера? - Вимовляє зло, і я розумію, що нічого хорошого у цій ситуації немає. Чорт! Що робити? Куди тікати?

- Так, - впевнено видаю у відповідь. Навіть уявлення не маю чому мій голос досі впевнений, всередині все боягузливо тремтить.

- А ще чия? Щоб весь список знати, - він криво посміхається, - ти в нас може ще й недоторканна?

— Ви можете спитати в нього. Ви ж розумієте, що з вами буде, якщо він дізнається, що ви мене образили? - Іду ва-банк. Нахабнію до останнього. У мене і виходу вже іншого немає. Якщо почала, то потрібно йти до кінця.

Він обертається, дивиться на того, хто мене запихав у машину. Засумнівався? Вже добре.

- Де ви її підібрали? - Гаркає, а той інший здригається.

- На вулиці.

- Я, твою ж мати, думав у лісі. Вона ромашки збирали, а ви її покататися покликали. - Кричить так, що я теж здригаюся. Мої слова не минули дарма, і покруч тепер злиться.

- Та яка вона наречена? Трахав її Бакер, а потім викинув.

Після цієї фрази покруч підривається зі стільця, а я сильніше втискаюся у стіну.

- Вона була у Бакера? - Гарчить і відразу налітає на того, іншого. Він влітає у стіну з розмаху. А я дивлюсь у бік виходу, туди, звідки вони прийшли. Які шанси на те, що двері не зачинені? Якщо дуже швидко побігти, то я встигну? Переминаюся з ноги на ногу і тут же шиплю, бо пекельний біль прострілює ногу. Я забула, що стерла ноги до крові.

- Ну, начебто... Кілька днів...

- Ти мізками рушив чи що?! - Кричить і я відразу затикаю долонями вуха.

- Так був наказ її привезти. Я і...

- Ти розумієш, що тут може влаштувати Бакер?

І цієї секунди ніби по клацанню пальців нагорі відбувається якийсь різкий звук. Дуже гучний звук. Здригаюсь, не розумію, що це таке.

- Він тут, - гарчить і знову дивиться на виродка, втисненого в стіну. А я розумію, що це мій шанс. Бакер тут. Тут. 

Закусивши до крові щоку, я кидаюся вперед, до виходу. Туди, де, сподіваюся, відчинені двері. Ось тільки я прорахувалася, мене перехопили швидше, ніж я дісталася дверей.

- Стояти, суко, - пекельний біль прострілює голову, бо цей мерзотник схопив мене за волосся і притяг до себе. Зажмурююся і кричу. - Якщо ти так сильно йому потрібна, тоді поторгуємося.