Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Я приходжу до тями від дикого холоду. Тіло тремтить. На обличчя щось капає. Мокре та неприємне. Я різко сіпаюся і розплющую очі. У голові ніби по клацанню з'являється пекельний біль. Він прострілює моє тіло. Від мого різкого руху все стає лише гірше. Я миттєво заплющую очі та затискаю голову руками.

Я гадки не маю, де перебуваю. Все, що вдається розглянути, це бетонна підлога, на якій я до цього лежала, а тепер сиджу. Ось чому мені було так холодно. Тут дуже сиро.

Перші кілька секунд я знаходжуся в повному шоку. Нерозуміння того, що я тут роблю і як тут виявилася, просто шокує. Це вже згодом повертається пам'ять. Авто. Невідомі чоловіки. Те, як мене пакують у машину. Їхня розмова. З кожною секундою серце починає битися дедалі частіше. Мене викрали. Вкрали. І це не люди Бакера. Господи, невже батько говорив правду? Невже мене й справді вкрали ті, кому він винен гроші?

На згадку врізаються слова про повію. Те, що казав водій, що стара вже не тягне і тепер вони візьмуть мене. Від дикого жаху починаю озиратися на всі боки. Потрібно тікати. Господи, потрібно звідси тікати. Мені здавалося, що я була в пеклі до цього і тільки тепер розумію, що справжнісіньке пекло ще попереду. Ні, я не переживу того, що зі мною хочуть зробити. Ніколи й нізащо. Не дамся. Не дозволю.

Я знаходжусь у якомусь підвалі. Тьмяне світло не дає добре все розглянути. Лампочка, яка висить на дроті, постійно блимає. Таке відчуття, що ось-ось вона відключиться і тут стане зовсім темно. Крижані мурашки миттєво проносяться по шкірі.

Схлипую і підвівшись на руках, намагаюся стати на ноги. Тут же кривлюсь і закушую щоку зсередини від пекельного болю. Мої ноги були стерті в кров, поки я бігла. І зараз кожен крок відчувається так, ніби тисячі дрібних голочок упиваються в п'яти. Страшенно боляче. До того ще й пульсують скроні. Я не знаю, що за погань я вдихнула тоді в машині, але від цього страшенний головний біль.

Підвал великий, я б сказала дуже великий. Тут нікого немає, крім мене. І це плюс у тій ситуації, яка наразі склалася.

Що робити? Як звідси вибратися? Мені потрібно це зробити, чого б мені це не коштувало. Я не дозволю тим недолюдкам з мене поглумитися. Я просто цього не переживу. Не витримаю.

Коли чую голосний і неприємний скрип, то здригаюся і накульгуючи відходжу до стіни. Якнайдалі. Ноги тремтять від страху, бо після неприємного скрипу я чую кроки. Хтось заходить у підвал, а я втискаюсь у стіну ще сильніше, ніби ось-ось зможу через неї пройти.

- Бачу, ти прийшла до тями, - по голосу я відразу ж його впізнаю. Це той, що засунув мене до машини. Той, що казав, що до мене не можна торкатися, тому що бос наказав мене привезти цілою та непошкодженою.

Але він не один зараз у приміщенні, за ним іде ще один чоловік і, судячи з того, як він вихоплює стілець десь з темряви та з гучним гуркотом приземляє його на підлогу, то він тут головний.

- Впевнений, тобі цікаво, чому ти тут знаходишся, - мужик сідає на стілець і дивиться перед собою. Усміхається.

Я продовжую стояти мовчки та просто спостерігаю.

- Ти тут тому, що твій батько не вміє відповідати за свої слова. Він не виконав умови, які були обумовлені нашою співпрацею, і я вирішив взяти тобою оплату всіх боргів.

Скотина. Покруч. Ненавиджу. До цього покидька на стільці я відчуваю найсильнішу лють.

- Ви не можете просто так взяти та забрати мене, - подаю голос. Стискаю сильніше пальці в кулаки. Так, щоб нігті вп'ялися в шкіру. До болю. Усередині вирують емоції.

- Як бачиш, я вже це зробив, - на його губах з'являється неприємна усмішка, від якої мене відразу починає нудити. - Але я дам тобі шанс відпрацювати борг батька.

Відкидається на спинку стільця і тепер дивиться у мій бік. Подавши голос, я здала своє місцеперебування.

- У тебе є два вибори. Будеш погано поводитися, і я продам тебе на аукціоні. Незаймані завжди в топі. Тож за тебе дадуть пристойну суму.

Ковтаю слину і пропалюю його ненависним поглядом.

- Або... обслужиш клієнтів, зробиш усе, як я скажу. Здобудеш інформацію і після я тебе відпущу.

- Що це означає? - Я досі не можу повірити, що це правда.

- Ляжеш під кого буде потрібно, приспиш його пильність і дістанеш потрібні мені документи.

Шок. Ось що мене зараз огортає з головою. Не вірю, що чую це все насправді. Маячня. Дурний жарт. Цілковита нісенітниця. Це все, що завгодно, але тільки не правда. Ця людина збожеволіла? Хвора? Він сам чує, що несе?

"Скажи йому про Бакера" - репетує внутрішній голос. Це прізвище має лякати всіх довкола. Я свято вірю в те, що якщо я сама тремчу від страху при згадці про цю людину, то і всі довкола повинні.

- Є питання? 

Цей виродок і справді вирішив, що я хочу обговорити його варіанти? Вибрати та уточнити деталі? Серйозно?

- Є, - киваю, голос досі тремтить. Мені холодно та страшно. Все, що зараз маю, це мій язик. Від того, наскільки впевнено я зараз буду ним користуватися, залежить моє майбутнє.

- Я тебе уважно слухаю. - Недолюдок зручніше влаштовується на стільці. Закидає одну ногу на іншу. Відкидається на спинку стільця. Він і справді готовий до обговорення.

- Прізвище Бакер вам про щось говорить? - Ніколи не думала, що так сильно хотітиму, щоб цей ненормальний виявився поруч. Щоб мене врятував. Господи, ну, будь ласка. Я була дурною, обіцяю порозумнішати.

- Бакер? - Чоловік запитливо підіймає брову. - Для доньки Кейна ти надто доросло виглядаєш, - по підвалу лунає неприємний сміх. Цей мерзотник вважає, що жарт дуже смішний. - Чи він все ж таки завів собі підстилку?

Глибоко вдихаю. Кейн — це старший брат Аарона? Господи, допоможи мені.

- У Кейна є брат, - кажу трохи впевненіше, - отож, я наречена Аарона Бакера. А Кейну я передам, що ви вважаєте, що настав час трахати повію, а не дружину. - Несу взагалі незрозуміло що. Начебто старший Бакер має дружину. І казали дівчата, що вона красуня, а сам Бакер слини досі на неї пускає.