Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Я не знаю, чи потраплять перед прекрасні очі якої-небудь Антонії Кіхано ці мої коментарі на тему життя її шляхетного дядька; я в цьому дуже сумніваюся, бо наші племінниці Дон Кіхота не вельми полюбляють читати, адже для цього треба було б напружити увагу й бодай трохи поміркувати над прочитаним; їм цілком вистачає оповідок із дуже скороченими діалогами або новел із моторошним змістом, які намагаються вселити своїм читачам жах, або релігійного чтива, напхом напханого солодкими вихваляннями та найбанальнішими молитвами. Крім того, я маю всі підстави припустити, що ваші духовні наставники остережуть вас від читання моєї небезпечної писанини, якщо порожнеча ваших власних голів не послужить вам надійним щитом. Тож я майже переконаний, що ви не станете гортати своїми бездіяльними ручками, створеними для того, щоби снувати плетільними дротиками, моїх гріховних сторінок; але якщо волею випадку ваш погляд на них упаде, то я не сподіваюся, що серед вас може з’явитися нова Дульсінея, яка пошле нового Дон Кіхота на пошуки слави, або інша Тереза Ісусова, мандрівна дама любові, глибокої любові до всього людства. Не спалахне в жодному з ваших сердець ані така любов, яку Альдонса Лоренсо змогла вселити в серце доброго Алонсо, ані така, як любов Терези Ісусової, що спалахнула в її серці після того, як серафим проколов його своїм дротиком.

Також і Тереза, подібно до того, як Алонсо Кіхано ходив дванадцять років закоханий в Альдонсу, шукала чоловіка, з яким вона могла б знайти щастя у шлюбі, але той, кому вона сповідалася, хоч і сказав, що така любов не йде всупереч волі Божій («Книга життя», розділ II), але тут-таки розповів їй про перевагу, яку Господь надає тим, котрі відмовляються від неї задля Нього, і про те, що чоловік не зможе погамувати її спрагу до любові нескінченної, і тоді рицарські романи, читанням яких вона захоплювалася, перенесли її через терен любові до любові сутнісної і до мрії про вічну славу, яку вона могла знайти лише в Ісусі, ідеалі чоловіка. І тоді її опанувало героїчне божевілля, й вона сказала своєму духівникові: «Благаю дозволу вашої милості збожеволіти через любов до Того, Хто смерть прийняв за нас» («Книга життя», розділ XVI). Але ти, моя Антоніє Кіхано, ти? Ти не збожеволієш ані з любові людської, ні з любові божественної: можливо, ти й утратиш трохи розуму, але в тебе й так було його небагато, а твоя голівка така мала, що в ній однаково не знайдеться місця для почуттів, які виникають у серці.

У тебе досить здорового глузду, розважлива Антоніє, ти вмієш перебирати турецький горох і зашивати штани своєму чоловікові, вмієш готувати олью своєму дядькові й орудувати дротиками для плетіння, а потреби свого духу ти задовольняєш, або співаючи в церковному хорі, або декламуючи о певній годині дня солодкі слова, які дають тобі написаними. Для тебе нічого не означають слова Терези: «Не можна зрозуміти те, що є занудним» («Книга життя», розділ XV), бо ніщо не може здатися нудним твоєму розуміннячку, яке так оберігає твій духівник і яке так завзято починають обмежувати та жмакати твої духовні наставники, як тільки помічають, що воно в тебе є. Твій дух, твою дрібну душу, яка, можливо, колись і була здатна мріяти, обчикрижили й виснажили, вони стали заколисувати тобі їх, як тільки в тебе вихопився твій перший переляканий крик, вони заколисували тобі його, наспівуючи давню колискову пісеньку:

Спи, моя манюня,

Ворогам на злість,

А розпустиш нюні,

Тебе Вовчик з’їсть,

— вони заколисували тебе тією ж гугнявою пісенькою, якою ти сама, моя бідолашна Антоніє, заколисуватимеш своїх дітей, коли станеш матір’ю, щоби вони міцно спали. І я раджу тобі, моя Антоніє, не зважати на тих, котрі хочуть перетворити тебе на курку, яка дзьобає всяку всячину у своєму пташнику, не зважай на них і зосередь усю свою увагу на жалібній пісеньці, якою ти заколисуєш своїх дітей. Думай про те, що прийде Вовчик й забере діток, які погано сплять; думай про те, моя люба Антоніє, що лише тоді, коли ми будемо міцно спати, ми врятуємося від пазурів Вовчика. Але подумай, моя Антоніє, і про те, що Вовчик прийде й забере сонних, а не тих, котрі не сплять.

А тепер, якщо на якусь мить я відверну твою увагу від твоїх трудів і турбот, від тих турбот, які називають жіночими, прости мене або не прощай. Але сам я ніколи себе не простив би, якби тобі не сказав, що ми хочемо бачити тебе справжньою, ми хочемо, щоб ти була жінкою сильною, це ми, ті, хто звертається до тебе мовою суворою і рішучою, а не ті, хто прив’язує тебе, як ідола до вівтаря, й туманить тобі голову ладаном люб’язних компліментів, і не ті, хто присипляє твій дух недоумкуватими пісеньками манірного благочестя.

А повертаючись до тебе, мій Дон Кіхоте, я скажу, що дуже сумно усвідомлювати, що коли ти приїздиш до себе додому, до свого улюбленого вогнища, наче в зáмок, збудований на високій скелі, де ти міг би заховатися від отруйних стріл світу й не чути тих голосів, які ніколи не змовкають навколо тебе, дуже сумно усвідомлювати, що й тоді твої вуха наповнюються відлуннями тих самих надокучливих голосів. Дуже сумно усвідомлювати, що твоє вогнище не створює сприятливого простору для твого духу і є не тим середовищем, де він почував би себе вільно й розкуто, а точною копією середовища зовнішнього. Тобі не казала б такого Альдонса, вона точно б тобі не казала такого.

Розділ VII

Про що говорив Дон Кіхот зі своїм зброєношею та про інші преславні події

І до тих прикростей, які довелося пережити Дон Кіхотові, слухаючи такі балачки у власному домі, додалася нова неприємність — побачити, як захиталася віра Санчо, що зажадав собі твердої платні, річ нечувана в товаристві мандрівних рицарів, яким їхні джури завжди служили некорисливо. Віра Санчо, яка постійно воювала за своє утвердження, ще не принесла йому надії, й він зажадав платні. До нього, певно, не дійшов смисл глибокої сентенції, яку тоді проголосив його пан, а саме: «Ліпша добра