Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

Дженкінс витріщився на нього. 

— Ви… ви — салага! 

— Я думав, ви ніколи не вживаєте це слово! 

— Просто я ще не стрічав таких, як ви! Ви навіть думали, що ми звемо ніс корабля гострим кін… 

Пізніше екіпаж зійшовся на думці, що ця висадка на берег була однією з найдивніших в історії недолугого мореплавства. Мабуть, у цьому допоміг пологий пляж та й приплив, тому що корабель не стільки врізався в пляж, як заплив на нього, піднявшись з води так, що пісок зішкрябав з кіля всі морські жолуді. Врешті-решт сили вітру, води, інерції і тертя перетнулися в точці під назвою «повільне падіння набік». 

Корабель так і зробив, заробивши собі титул «найсмішнішої в світі кораблетрощі». 

— Що ж, могло бути гірше, — мовив Ваймз, коли все втишилось. 

Він виплутався з брезенту і якомога самовпевненіше поправив на голові шолом. 

Він почув стогін із перевернутого трюму. 

— Це ти, Смішинко? 

— Так, Щебеню. 

— Це я? 

— Ні! 

— Пробач. 

Морква обережно спустився похиленою палубою і зістрибнув на вогкий пісок. Він відсалютував. 

— Всі на місці і злегка пошарпані, сер. Облаштуємо береговий плацдарм? 

— Що? 

— Треба рити окопи, сер. 

Ваймз роззирнувся пляжем, якщо таке сонячне за звучанням слово можна вжити до цього покинутого берега. Він справді був лише лямівкою суші. Там нічого не рухалось, окрім марева і пари падальників десь вдалині. 

— Для чого? — запитав він. 

— Щоб облаштувати оборонну позицію. Так солдати роблять, сер. 

Ваймз зиркнув на птахів. Вони наближалися, дещо бочком, готові підійти до мертвечини, якій хоча б є пара днів. Тоді він взявся листати «Тактикус», допоки йому на очі не трапилося слово «плацдарм». 

— Тут пише: «Якщо ви хочете, щоби ваші солдати багато махали лопатою, заохотьте їх стати фермерами», — прочитав він. — Тому я вважаю, нам треба поспішити. Він не міг зайти далеко. Ми скоро повернемося. 

Дженкінс вийшов із хвиль. Не схоже, що він сердився. Цей чоловік уже пройшов крізь гнівне полум’я й опинився у якійсь дивній, недосяжній їм мирній гавані. Він показав тремким пальцем на свій потрощений корабель і сказав: 

— Ме?.. 

— Враховуючи обставини, він ще непогано зберігся, — сказав Ваймз. 

— Ме? 

— Переконаний, ви разом зі своїми морськими вовками ще попливете на ньому. 

— Ме… 

Дженкінс дивився разом зі своїм екіпажем, що ішов вбрід до берега, як полк невдоволено дерся дюною нагору. Врешті члени екіпажу згуртувались у коло і кинули жереб, і кухар, якому завжди не щастило в азартних іграх, звернувся до капітана. 

— Не зважайте, капітане, — мовив він, — можливо, нам вдасться знайти якісь хороші поліна серед цього патиччя, і за кілька днів роботи з канатами… 

— Ме. 

— Тільки… нам краще вже починати, бо він сказав, що вони скоро повернуться… 

— Вони не повернуться! — крикнув капітан. — Вони і дня там не протримаються з тою кількістю води, що вони з собою взяли! У них немає потрібного обладнання! А щойно з їхнього поля зору зникне море, вони загубляться! 

— Добре! 

Вони пів години дерлися на верхівку дюни. На піску було видно сліди, але прямо на очах Ваймза вітер підхоплював піщинки і стирав їх. 

— Сліди верблюдів, — мовив Ваймз. — Що ж, верблюди не так вже й шпарко переміщаються. Гайда… 

— Здається, у Щебеня проблеми, сер, — перебив його Морква. 

Троль стояв, спершись кісточками пальців на землю. Моторчик його охолоджувального шолома на якусь мить різко загудів на сухому повітрі, а тоді затих через пісок, який потрапив у механізм. 

— Мені зле, — пробубнів він. — Мозок болит. 

— Хутко, прикрий голову щитом, — розпорядився Ваймз. — Зробіть йому затінок! 

— Він не витримає, сер, — мовив Морква. — Краще відіслати його назад до корабля. 

— Він нам потрібен! Хутко, Смішинко, помахай перед ним сокиркою! 

В цю ж мить здійнялася стіна піску, оголивши сотню шабель. 

— Біп-біп-біп-дзинь! — сказав життєрадісний, але дещо приглушений голосок. — Одинадцята ранку, Постригтися… е… все правильно? 

Плити обваленої будівлі зіштовхнулись так, що утворили щось на кшталт резервуара, який, хоч і не був дуже великим, вже був наполовину наповнений дощовою водою. 

Міцько Джексон поплескав сина по спині. 

— Питна вода! Нарешті! — вигукнув він. — Так тримати, хлопче. 

— Розумієш, батьку, я дивився на ці, типу, картини, а тоді… 

— Та, та, зображення восьминогів, дуже добре, — мовив Джексон. — Ха! Як все обернулось! Тепер це наша вода на нашому боці острова, подивлюсь, як ті засмальцьовані мерзотники тепер заговорять. Хай забирають собі те кляте патиччя і смокчуть із риб воду! 

— Так, батьку, — мовив Лес. — А воду ми можемо обміняти на дрова і борошно, правда? 

Його батько насторожено махнув рукою. 

— Можливо, — сказав він. — Але не потрібно поспішати. Ще трохи, і ми знайдемо водорості, які будуть горіти. Які в нас довгострокові цілі? 

— Готувати їжу і не мерзнути? — з надією мовив Лес. 

— Ну, першочергово — так, — погодився Джексон. — Це очевидно. Але ти знаєш, як кажуть: «Дай людині багаття — і йому буде тепло один день; кинь його в багаття — і йому буде тепло до кінця його днів». Розумієш, про що я? 

— Не думаю, що приказка так звучить… 

— Маю на увазі, що ми можемо залишитись тут і жити на воді і сирій рибі… ну, назавжди. Але ця купка людей не протягне довго без прісної води. Розумієш? Вони будуть нас благати, еге ж? І тоді ми висунемо їм умови, що скажеш? 

Він поклав руку на неохочі плечі свого сина і махнув рукою на панораму. 

— Синку, на початку в мене нічого не було, крім того старого човника, що залишився від твого дідуня, але… 

— …ти працював і збирав гроші… — стомлено мовив Лес. 

— …я працював і збирав гроші… 

— …і ніколи не здавався… 

— …так, я ніколи не здавався… 

— І ти завжди хотів залишити мені щось, що… Ай! 

— Перестань насміхатися з батька! — обурився Джексон. — А то вліплю в інше вухо. Послухай, ти бачиш цю землю? Ти її бачиш? 

— Бачу, батьку. 

— Це земля необмежених можливостей. 

— Але тут немає прісної води, і вся земля в солі, батьку, та й пахне кепсько! 

— Це запах свободи, ось що це таке. 

— А мені смердить так, ніби хтось добряче перданув, батьку… Ай! 

— Іноді одне від іншого не відрізнити! І я думаю про твоє майбутнє, хлопче! 

Лес глянув на акри гнилих водоростей перед собою. 

Він вчився бути рибалкою, як його батько, тому що в них це йшло по роду, а він був надто добрий, щоб іти наперекір, хоч насправді мріяв стати художником, яких в його родині ніколи раніше не було. Він помічав речі, і вони його бентежили, хоч він так і не міг пояснити, чому. 

Але ті будівлі були якісь неправильні. Де-не-де проглядались явні зразки, ну, архітектури, як‑от морпоркські колони і руїни хапонських арок, але вони поєднувалися з будівлями, що мали такий вигляд, ніби якісь ліворукі люди просто поскладали каменюки гіркою. А в інших місцях плити громадились поверх стародавніх цегляних стін і вкритих плиткою долівок. Він уявлення не мав, хто укладав плитку, але цим людям явно подобалися восьминоги. 

До нього підкрадалося відчуття, що суперечка між морпоркцями і хапонцями про те, кому належав цей клапоть старого морського дна, була страшенно беззмістовною. 

— Е… Я теж дбаю про своє майбутнє,