Читати книгу - "День попелу"

— Це у підвалі, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Циммерман казав. Морг унизу, за цими сходами.

Вони знайшли перемикач і пірнули донизу. Робота патологоанатома в принципі не гамірна, але цей вечір бив усі рекорди тиші. За сходами почався бетонний коридор, де на стелі замість фресок висіли труби й дроти. Вони проминали сміттєві баки, покинуті візки. У подібному місці могли лежати тільки мертві.

З-під дверей у кінці коридору просочувалося світло. Деснос постукала. Тиша. Ньєман натиснув на ручку.

Коли вони зайшли до моргу, то не одразу зрозуміли, в чому річ. Навіть він, флік, загартований понад тридцятьма роками досвіду в криміналістиці. Що вже й говорити про Деснос...

У приміщенні, повністю вкритому білими кахлями, на всю потужність горіли хірургічні лампи, подібні до гігантських мушиних очей.

Під ними — два хірургічні столи.

На цих двох столах — два трупи.

Перший уже був їм знайомий: Жакоб, легко впізнаваний, гола біла маса з рудими оторочками — борода, шевелюра, лобкове волосся.

Другого вони теж знали: Циммерман, одягнутий, але в білому халаті й сорочці, розстібнутих на грудях, із яких струміла кров.

Не обов’язково було куштувати яблуко з дерева пізнання, аби здогадатися, що на них написали.

Детективи мовчки підійшли, навіть не подумавши витягти зброю. Як не дивно, вони не відчували ні страху, ні навіть подиву. Радше їх затягнуло в течію жахіття, якій вони більше не опиралися.

— У вбивці є почуття гармонії, — пробурмотіла Деснос.

І справді, в цьому безлюдному моргу два тіла на столах із неіржавкої сталі, освітлені білими лампами, нагадували якусь езотеричну церемонію або сучасну мистецьку інсталяцію.

Однак Ньєман відповів:

— Я б радше сказав, почуття гумору.

62

Її розбудив перший залп. Чи радше перша хвиля...

Перше, що вона побачила, продерши очі, — це власне відображення, хромоване, спотворене й жахливе. Вдягнута в той самий посланницький костюм, вона лежала, скрючившись, на підлозі, зі зв’язаними сріблястою ізострічкою руками й ногами та заліпленим скотчем ротом. Геть не у дусі ремісницьких традицій вісників.

Вона була в сталевій цистерні, такій собі круглястій водонапірній вежі, яка тиснула на неї зусібіч своєю мерехтливою стіною, водночас затісною й безмежною. Вочевидь, один із чанів у льохах Дієцезії.

Вона не знала, що ці покидьки їй вкололи, але відчувала сильну нудоту та гіркуватий присмак у роті. Була неспроможна скласти дві думки докупи. А головне, будь-яку спробу поміркувати вбивав у зародку головний біль.

Вона все-таки спробувала проаналізувати ситуацію. Цистерна була метри два-три в діаметрі, повністю герметична. Чи помре вона від задухи? Івана злегка повернулася догори, щоби прикинути висоту — щонайменше десять метрів. Скільки вміщалося в такому контейнері? Десять тисяч літрів? П’ятдесят тисяч літрів? І найперше — літрів чого? У кожному разі, в неї ще був запас кисню...

Що дивно, у цистерну проникало світло — звідки? Зробивши зусилля, вона розгледіла нагорі відчинене віконце. Вочевидь, льохи освітлювались, адже промінця, який потрапляв до чана, повністю вистачало.

Раптом на неї щось бризнуло. Вона опустила очі. До цистерни стікав бурий, пінистий струмінь із червонястим відтінком. Ну ж бо, Івано, трішки уяви. До чана крізь отвір насосу в переривчастому ритмі заливали чавлений виноград.

Думки засліпила паніка. Тепер потік лився безперестанку. Її зв’язане тіло мокло в денному врожаї.

Щойно утворені тремтливі калюжі тепер ставали в’язкими ковбанями, які з’єднувалися, немов під час припливу, піднімаючись довкола її ув’язненого в скотчі тіла. Сік — вона пригадала, що це називається «сусло» — огортав її, і жовтава піна просочувалася крізь складки одягу.

Думай, чорт забирай. Тепер рідина плюскотіла між колін, біля шиї, на рівні грудей... Вона лежала боком у позі ембріона і починала сумніватися, чи це найкращий варіант. Якщо лягти на спину, то, можливо...

Липкий струмінь бризнув їй просто в обличчя.

Сміх та й годі. Вона, та, що ніколи не любила вино, помре, втонувши у виноградному соку.

63

— У тебе є діти?

Вони сиділи у відкритій галереї на подвір’ї, на сходинках, які вели до басейну, чекаючи на підкріплення. Чогось торкатися чи залишатися в морзі з трупами — не варіант. Їм конче потрібно було свіже повітря.

Деснос відповіла не одразу. Запитання луною покотилося довгою, викладеною кахлями галереєю.

— Так, двоє. А що?

— Просто. Маєш фото?

Жандарм ще більше розгубилася.

— Е-е-е... так, — зрештою буркнула вона.

Деснос підвелася й покопирсалася в кишенях парки. Стоячи ось так перед Ньєманом, вона раптом здалася йому гігантською. У цій геометричній будівлі в стилі 30-х вона нагадувала бронзову Афіну на станції метро Порт-Доре, богиню без прикрас і вивертів.

Нарешті Стефан простягнула йому телефон.

Немає нічого нуднішого за чужих дітей. І все ж Ньєман довго розглядав цих мальків, яких ледве добачав. Роздивляючись фото, він радів, що не розв’язав війну з жандармом — і що не почав даремно кадрити її, як роблять усі чоловіки, побачивши пару цицьок, протиставляючи безпосередній інстинкт, примітивний, утробний, розбудові життя.

— А у вас? — посмілішала Деснос, коли флік повернув їй телефон.

— У мене? Ні дружини, ні дітей.

Він почекав кілька секунд, а тоді додав — мабуть, під впливом цього місця, а особливо двох трупів під ногами:

— Я сам. Сам-на-сам зі своєю роботою.

— І спогадами.

— Навіть без спогадів. У моєму віці пам’ять — це не завжди перевага.

Деснос засунула руки в кишені. Холод прибивав двох фліків до землі так само міцно, як колони галереї.

— Все-таки є ще руденька. Вона ж означає для вас більше, ніж просто напарниця, так?

Ньєман кивнув, піднімаючи комір і видихаючи пару.

— Її статусу немає серед офіційного переліку звань.

Деснос несподівано зворушливо всміхнулася. Вона виглядала водночас розчуленою й задоволеною: їй вдалося пробити броню паризького фліка.

Знову затягнулася мовчанка — колегам здавалося, що вони опинилися на якійсь невідомій планеті, на якій населення викосив вірус і залишилися тільки ці споруди з блоків і порожнечі, з цегли й кераміки...

— Що ви про це думаєте?

Ньєман аж підскочив від запитання Деснос.

— Про що?

Та не відповіла. Це був чіткий натяк на двох жмурів у підвалі.

— Думаю, що я на сто відсотків помилявся щодо Циммермана. Я вважав його кретином, але єдиний кретин тут — це я. Він був заодно з посланцями.

— Та ну?