Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Де Гауґен зараз? — запитав він, показуючи очима нагору, там де розташовувалася лабораторія «КК».

— На роботі.

— Нам доведеться брати в поїздку його авто, — озвався Вістінґ. — Дорога до літнього будиночка дуже погана. Гауґен має заїхати по мене о четвертій.

Стіллер покалатав виделкою порошок у склянці й випив одним духом, бридливо скривившись.

— Гаразд, — сказав він. — Дамо тобі два записувальні пристрої, зможеш їх поміняти за потреби в суботу. Там вистачить часу на довгі розмови, і батареї довго тримають. Ліпше мати запасний варіант.

Крістіне Тііс сиділа й слухала розмову.

— Може, потрібне й фізичне підкріплення? — запитала вона, дивлячись на Вістінґа. — Ти ж будеш з ним наодинці.

— Та хіба вперше?

— Але ж не тоді, як тобі треба витягнути з нього зізнання!

— Гелікоптер буде поблизу, в межах пів години дольоту, — сказав Стіллер. — Подбай, щоб не розрядився телефон, і ти міг кинути нам смс-ку, якби виникла критична ситуація.

Він підійшов до коробки з документами, яка стояла під дверима, схилився над нею.

— Я щось для тебе маю, — промовив Адріан, виймаючи з портфеля пляшку коньяку. — Щасливої мандрівки!

Вістінґ взяв пляшку. То був «Hennesy».

— А Гауґен п’є коньяк? — поцікавилася Крістіне.

— «Hennesy» — його улюблений, — сказав Гаммер. — У нього вдома стоїть недопита пляшка.

— Цей йому сподобається, — усміхнувся Стіллер. — Ювілейна партія. Коштує майже чотири тисячі крон. Вигадаєш якусь історію, мовляв, тобі його подарували чи щось таке.

— Коли повернешся з гір? — запитав Гаммер.

Вістінґ стенув плечима.

— Про це не говорили. Гадаю, десь о четвертій в неділю.

— 48 годин, — кивнув Стіллер. — За 48 годин багато чого може трапитися…

49

Амалія лежала на животі у своєму манежику й зосереджено калатала калатальцем. Іноді вона вдаряла ним з усієї сили, щоб воно перестало бряжчати, а тоді уважно вивчала іграшку.

Ліне сиділа на канапі, читала першу публікацію в інтернет-виданні. Редакція вдалася до маніпуляції: виставила відоме фото Надії Кроґ, щоб привернути увагу читачів. Стаття Ліне вийшла без змін, але з додатком-посиланням на реконструйований портрет нинішньої Надії. Дозвіл на публікацію портрета надали поліція і канал TV2.

Сюжет, який вийшов на каналі TV2, невимовно її дратував, від першої хвилини до останньої. Вона вважала його режисурою Стіллера, який так само зрежисував і її серію статей. Програма вийде на TV2 й наступного тижня, газетна публікація заінтригує читачів і спонукатиме їх з нетерпінням чекати нової телепередачі.

Ліне знайшла телефон Стіллера в телефонній книзі. Вона мусила знати, чи не готує телеканал ще якісь сенсаційні факти, до яких вона не готова.

Слухавки ніхто не брав.

Тоді Ліне надіслала смс-ку, запитуючи, чи в справі з’явилися нові факти. Саме на них вона планувала зосередитися. Серія статей і подкаст мусили забезпечити інформаційну поживу для публіки і, зрештою, дати відповідь на запитання, що ж трапилося з Надією Кроґ.

50

У поліційній управі пошту розподіляли між різними підрозділами о пів на десяту. Вістінґ зійшов у канцелярію і спорожнив свою поличку. Звичний, щоденний стосик паперів: нові документи, які стосувалися поточних кримінальних справ, кілька циркулярних листів і повернена кореспонденція. Між документами лежав великий конверт від Управління пенітенціарної служби. Вістінґ відклав усе набік і взявся до конверта. Всередині лежав лист, адресований Інґер Лісе Несс, у якому повідомлялося про місце й час прибуття для відбування терміну ув’язнення. З листом була вкладена в конверт брошура з практичною інформацією, що дозволено, а чого не дозволено брати з собою в тюрму; порядок відвідування; час, відведений на телефонні розмови; пропозиції навчання і дозвілля; розпорядок дня у тюрмі.

Вістінґ взяв конверт і спустився до авта. Прогноз погоди не підвів, дощ ущух, вітер поміняв напрямок, хмари продерлися. Видно було клапті небесної блакиті.

Ідея з передачею листа пенітенціарної служби колишній дружині Мартіна Гауґена виникла спонтанно, а тепер вона видавалася йому чистим божевіллям. Вістінґ не до кінця розумів, чого хоче досягнути цим візитом, та шляху до відступу вже не було. Вся ця справа якась така: нічого не зрозуміло, і відступати нікуди. Надто мало в ній субстанції, тож ішлося лише про те, щоб знайти вразливі точки, на які можна натиснути.

Над дверним дзвінком виднілася табличка: «Інґер Лісе Несс». Інших імен не було.

З помешкання не долинуло жодного звуку, коли він натиснув ґудзик дзвінка. Вістінґ трохи вичекав і подзвонив знову. Вочевидь, дзвінок не працював, і тоді він постукав.

З-за дверей почувся голос. Вістінґ не розібрав, чи то хтось гукнув «заходьте», тому терпляче стояв і чекав. Нарешті на порозі з’явилася Інґер Лісе Несс. Вона була на вісім років старша за Мартіна Гауґена. Тепер різниця віку видавалася ще виразнішою. Відколи Вістінґ бачив її востаннє, вона посивіла, і з неї наче вийшов весь дух. Під очима — мішки, обличчя пооране зморшками.

— Я з поліції, — повідомив Вістінґ.

— Я знаю, хто ви, — відповіла жінка.

— Можна увійти?

— А в чому річ?

— Маю для вас деякі папери. Повістку в тюрму.

Інґер Лісе Несс демонстративно зітхнула й впустила його до помешкання. Вони сіли на кухні. Вістінґ пояснив, коли й де вона повинна з’явитися, дав їй підписати корінець повістки.

— То мені не можна взяти з собою плетіння? — розчаровано запитала вона, вивчаючи інформаційну брошуру.

— Ні, якщо цього немає в переліку, — відповів Вістінґ.

— Три куртки, — читала вголос жінка. — Навіщо мені три куртки? У стінах тюрми?

Вістінґ стенув плечима, кладучи підписаний корінець в теку.

— Ще й килимок для молінь, — читала далі Інґер Лісе. — Килимок можна, а плетіння — ні!

Вістінґ підвівся, він ніяк не міг придумати, як підвести розмову до того, заради чого він, власне, прийшов.

— Ви бачитеся іноді з Мартіном Гауґеном?

Запитання, здавалося, приголомшило Інґер Лісе Несс, хоча вона й мала пряму дотичність до цього чоловіка.

— Чому б це я мала з ним бачитися? — буркнула вона, відкладаючи брошуру. — Ті справи вже в минулому. То було дуже давно.

— А Катаріни так ніколи й не знайшли, — вів своєї Вістінґ.

— А мені байдуже, — Інґер Лісе провела рукою по зморщеній шиї.

Вістінґ намагався відчитати хоч якусь реакцію на її обличчі, однак не помітив нічого, окрім здивування, чому це раптом вони заговорили про події давніх днів.

— Ми маємо намір поновити справу, — сказав він. — Повторно вивчити матеріали, знову допитати всіх фігурантів.

Інґер Лісе Несс мовчала.

— Я впевнений, що хтось таки щось знає, — наполягав Вістінґ.

Він знову пильно приглядався до її міміки, але даремно.

— До мене навіть не приходьте, — застерегла жінка.

— Ви колись казали, що