Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

тоді вони починають «виламуватися» із Земляківського ж строю. З того ж таки сільського, в усій своїй многогранності, буденній небуденності, й однак буденного життя, його герої люблять і ненавидять не розумом, не «класовою ненавистю», й навіть мовби не душею, а якоюсь міражною пристрастю, він не досліджує життя, а малює, живописує, пахощі землі, природи, квітів ваблять його дужче, ніж думки людей, зовні може видатися, що пише любитель, а не професіонал. Хоч він найдужче мріяв стати професіоналом, і навіть вельми переживав, що не потрапив до письменницьких керівних органів.

«Лебединій зграї» зашкодив «цензор у собі». Одначе, переконаний, що і в такому вигляді роман залишиться в активі української літератури, по ньому можна буде впізнавати наш час, людей передвоєнних років. Василь Земляк любив милуватися високими деревами, красивими будинками, гарними жінками. Він і сам був гарний – поставою, усмішкою, задумою – схожий на біблійного пророка. У останні роки щось його долягало, якась дума гризла його, і справжня чи самонавіяна хвороба – він схуд та змарнів. Але до самого кінця так само збирав довкола себе людей, єднав їх словом, красивим, майже пророчим… Іноді й колючо-химерним. Ось він підняв чарку в «Енеї»: «Сашку, я хочу випити за тебе. Я знаю, що ти негідник, підлабузник, хитрун… Але пізно нам міняти наших друзів. Давай вип’ємо й поцілуємося». І важко зрозуміти, чи то був акт помсти за всі підступності Сашка, чи акт прощення.

По-своєму красивий був Григір Тютюнник. Як гарно він закидав свого буйного чуба, тримав цигарку, говорив і сміявся. Хоч сміявся він рідко. І його серце гризла якась скруха, й не тільки та – через репресованого батька, власне круте життя. Життєлюбний, не позбавлений амбітності вчорашній сільський парубок (тим гарним парубком, в основному, лишився на все життя), який потім став студентом, матросом, письменником, цей життєлюбний, навіть трохи хвастовитий (своєю життєвою силою) чоловік, попри зовнішню розкиданість, був цільний і цілеспрямований. І такі ж цільні (у різних виявах) його герої, вихоплені «з глини життя», дуже земні – в хмарах їм не місце, – тільки вельми безрадісні (мимовільна проєкція власної душі), іноді здається, що вони й не рвуться до щастя, що вони безнадійно приречені – сам Григір не бачив на овиді світлини й не шукав у чіткій, замкненій лінії обрію пролому, через який можна вийти в інший світ.

Зараз ніхто не може сказати, через що загинув Григір. Таємниця таких рішень – завжди на дні одного серця, його, власного. Часто, задумавшись, впившись кудись невидющими очима, він раптом стогнав: «У-гу-гу-гу-гу». «Чого ти, Грицю?» «Я? Та так… Нічого». Сьогодні до Григорової пам’яті «клеїться» багато людей. Міг би «подати» себе найближчим Григоревим другом і я. Їздили удвох на рибу – одна риболовля мені вельми в пам’яті – на Дніпрі, за Черніговом, біля Любеча. Ми забилися в глушину й рибалили три дні, на природі Григір був особливо гарний: лагідний, замріяний; любив розкладати рибальське вогнище, варити юшку, пам’ятаю кілька дрібних пригод: вночі їжачок заліз до нас під ковдру й перелякав, п’яні човнярі поламали спінінги, а одного разу, на каналі Київського водосховища риболовне причандалля забрала в нас рибінспекція. І Григір не опирався, не сперечався: «Нехай беруть, не будемо ж їм казати, що ми – письменники». Хоч порушення наше було мізерним. Там, біля Любима, щойно ми приїхали, я почав розвантажувати машину, а Григір одразу наживив і закинув спінінг, хотів узяти другий, а тут: смик, смик, смик. Витягнув ляща. Наживив і закинув вдруге. І знову одразу кльош. Знову лящ. А потім ми три дні рибалили – й жодної рибини. Уже в кінці поїхали надувним човном на фарватер і дещо впіймали. І довго-довго тоді жартували: «ІЦо ти, Гришо, подумав, коли ото зразу так почало клювати?». «Ну, думаю… Куди ж я діватиму рибу». Оце «ну, думаю…», щоразу викликало регіт. Часом він приходив до мене додому.

Але так само навідував у нашому будинку й Гуцала та Дімарова. Григір був компанійською людиною і приятелів мав багато. А от прихисток, порозуміння знаходив далеко не у всіх редакціях. Саме прихисток, його особливо шанували, оберігали, намагалися убезпечити від всіляких неприємностей у видавництві «Молодь», в журналах «Ранок» та «Дніпро». То таки неправда, що ніхто не захистив, не захищав Григора Тютюнника. Інакше б йому перекрили шлях у літературу. Захищав, допомагав Григору Тютюннику Олесь Гончар, і Анатолій Дімаров та ін. І навіть Ю. Збанацький, нехай і в такий спосіб.

…Якось Григір вилаяв у Спілці, на чім стоїть світ, нормативною і ненормативною лексикою завжди «правильного» і вреднючого О. Леваду. За день чи два – відкриті партійні збори. І на самому початку кліврети Левади побігли на трибуну, щоб розіп’яти Григора. Він то безпартійний, але перепинять дорогу в друк, потягнуть на Президію. Один покричав, йде до трибуни другий. І раптом Збанацький зупиняє його. «Ви що, не розумієте, які в нас відповідальні партійні збори по рішеннях пленуму ЦК КПРС! Ну, випив чоловік, ну, п’ющий, та що, ми кожному п’ющому будемо присвячувати партійні збори, коли перед нами такі високі завдання. Xто тут ще хоче зірвати партійні збори?!» І принишкли.

Алкоголіком Григір не був. Любив випити, але його з однаковим успіхом можна було схилити як до чарки, так і до безалкогольної розмови, до безневинної гри в дурня. То вже вина деяких «друзів», котрі споювали Григора, щоб назавтра похвалитися: «А ми з Григором Тютюнником всю ніч курбачили». І нині декотрі з них, не можучи подолати власну заздрість до висот Григорової творчості, несуть сміття до підніжжя його пам’ятника. Саме ті, котрі намагалися його споїти, зашкодити творчій роботі. Пригадую в Ірпені… Та цур. Нехай все те лишиться на совісті цих людців.

Були періоди, коли Григір майже щодня приходив до редакції на «закурації», подібні до тих, які змалював у «Корінні». І як же він гарно говорив, як артистично розповідав, ще й десь у глибині свідомості фіксував справлене враження – він перевіряв свої сюжети на слухачах. З артистичності, спостережливості, «фіксації» людських рис, особливо тих, які вирізняються від інших, з болю й починався талант Григора. Неначе упертий, непоспішливий різьбяр, риса за рисою, карб за карбом, творив він своїх героїв. Брав людей з буднів, і в буднях, не в злетах, не у вознесінні, не в трагічному падінні – там письменник пише «прозрінням», нервами, видіннями, – а точним окоміром, спочутливістю, нещадним реалізмом творив їх. Усе в Григора Тютюнника в земному колі, все з маленьких радощів і страждань, він не витає в небесах і не пірнає в глибини підсвідомості, повільно, чітко і ясно веде оповідь,