Читати книгу - "Провина"

За законами жанру Добро мало б надійно, стовідсотково і щонайменше назавжди перемогти Зло, але хіба його можна здолати шаблею, автоматом чи газонокосаркою? Ні, для вирішальної битви потрібна НАЙБІЛЬША зброя на землі, а де її взяти?

І хто сказав, що Добро погодиться брати до рук зброю, — хто б його питав, звісно, але яке ж воно після цього добро, і що з таким смертоносним добром потім робити? Навряд чи воно захоче, побувавши у шкурі Зла, відчувши смак влади, сили і вседозволеності, добровільно прошити себе стрілами, кулями чи ще якоюсь гидотою, щоб потім гарно впасти в багно, захлинаючись власною кров’ю, бо так, бачите, йому призначено жанром.

А раптом — вона ж пише трилер, а в трилері словосполучення «а раптом» має траплятися дуже часто, — так ось, а раптом Добро з’явиться звідти, звідки його зовсім не чекають — із найглибших глибин Зла, і що тоді? Зав’язувати йому очі, щоб не видно було, кого вбиваєш?..

Ніколи не починайте писати казку, якщо не впевнені, що вона добре закінчиться.

Був, щоправда, один варіант, який і овець залишив би цілими, і вовків ситими: замість фіналу поставити трикрапку, мовляв, далі буде, але трикрапка її не влаштовувала. Дуже вже відгонила страхом і безсиллям, які протримали її у в’язниці довгі роки. Тепер вона вільна… принаймні набагато вільніша.

…Їй він, звичайно, міг би пробачити багато чого, але не все. Не зраду.

А в тому, що вона любить іншого, він більше не сумнівався. Усі ці два тижні він уважно за нею стежив, і його найгірші підозри справдилися. Вона думає про іншого. Безперестанку. Навіть коли він поруч. Хоча — треба віддати їй належне — досить уміло це від усіх приховує.

Нарешті він наважився зробити те, про що давно мріяв, хоча до того, що вигадала його коханка, він би ніколи не додумався. Жінки завжди винахідливіші й витонченіші у своїй жорстокості.

ЗАДУМ ВДАВСЯ, АЛЕ У РОТІ З'ЯВИВСЯ І НЕ ЗНИКАЄ ГІРКИЙ ПРИСМАК…

Тобі більше не снилися сни. Зовсім. А можливо ти просто забувала їх іще до того, як прокидалася. Бо сни нагадували про рай, а довкола вже два роки палало пекло, і ти ніяк не могла звикнути до цих змін.

Змінилось усе: кольори, запахи, звуки, змінився навіть смак твоїх улюблених страв.

Сонце, яке раніше водило тебе в золотому човні під золотими вітрилами до золотих берегів, тепер немилосердно палило або навпаки — плавало бляклою камбалою у хмарах; вітер, твій улюблений веселий вітер, то лютував, то безсило шаргав ногами по асфальті… ти почувалася воїном, останнім зрячим воїном у галактиці сліпих.

Усі довкола вважали, що світ залишився таким, як був, — «і чого вона біситься, і що їй не так?», — але ти добре бачила, що змінилось УСЕ.

Вже не кортіло стрибати на одній нозі знайомими гвинтовими сходами, а навпаки — хотілося розтягти підйом якомога надовше; вже не треба було ставати навшпиньки, щоб натиснути на чорний ґудзик біля дверей, бо ти виросла й носила із собою ключі; вже не було до кого забігти після школи, бо у квартирі тьоті Ніни оселилася зовсім чужа сім’я.

Єдине, що залишилося незмінним із тих давніх часів, це правила гри: завжди і всюди тримати очі відкритими і виконувати свої обіцянки, хоч би як сильно тобі хотілося забрати їх назад.

Поруч із тобою в пеклі жила твоя мама.

Пекло змінило її, і замкнувшись увечері у своїй кімнаті, — спочатку ти зачинялася лише на гачок, потім почала підпирати двері тумбочкою, для надійности, але не це важливо, — залишившись сама, ти запитувала у померлого бога, чи не з твоєї вини сталося те, що сталося, але хоч як дослухалася, не могла почути відповіді. Мабуть тому, що забула його голос.

Зате добре пам’ятала обіцянку, яку він у тебе взяв перед тим, як піти: допомагати мамі, коли вона залишиться сама.

І ти робила, що могла. Ти мила, прибирала, прала, ти ходила купувати продукти й готувала їсти, ти робила те, що зазвичай роблять усі мами, але напевно щось ти робила не так, бо твоя мама тебе ненавиділа. З кожним днем усе дужче.

Коли ти згадувала відмінницю з першої парти, яка тепер зовсім не відмінниця і в якої недавно померла мама, то інколи… зовсім нехотячи… просто якось так виходило… ЗАЗДРИЛА їй.

«Більше ніколи нікому нічого не обіцятиму», — по десять разів на день зарікалася ти, твердо вірячи, що в жодному разі не порушиш цієї обіцянки, і якби тобі хтось сказав тоді, що через шість років ти знову необережно потрапиш у сіті чужого голосу й добровільно присягнеш йому в любові та вірності, ти б скинула того брехуна зі сходів.

Мама все частіше приходила пізно вночі, ледве тримаючись на ногах і весело оповіщаючи весь будинок, що в неї сьогодні зарплата, і вона накупила повно гостинців… «Де ж вони… ага… я, здається, забула їх на роботі».

Ти готувала міцний-міцний чай, додавши до нього одну чайну ложку холодної м’яти, товкла на порошок десять таблеток активованого вугілля — роки спілкування з медсестрою не минулися даремно — і пробувала змусити маму все це проковтнути. Інколи вдавалось, інколи ні. Але жодного разу мама тобі не пробачала цього.

«Чого ти лізеш до мене, ну чого ти до мене лізеш?!!» — кричала вона на другий день, тримаючись за голову і навпомацки збираючи розкиданий по кімнаті одяг… тобто це вона гадала, що одяг розкиданий, а ти збирала його докупи після того, як уночі вкладала маму спати, щоб прокинувшись зранку, вона мала чим шпурляти в тебе. «Забирайся з моїх очей,