Читати книгу - "Заметіль"

— А може відкладемо до завтра? — поцікавився Зеник. Помовчати — це не для нього.

— Це задовго, — і собі обізвався Богдан.

— А тебе ніхто не питає… — Зеник реагував як завжди швидко. І знову через деякий час: — І взагалі, тобі треба було втікати, поки була можливість.

— А коньяк?

— Поважна причина.

Зеник ще через хвилину:

— А чарки під коньяк, спеціальні такі, опуклі і завужені угорі, в тебе є?

— Є.

— Дуже добре.

Дивний був вечір. Все було сказано. Навіть те, чого казати ніхто не хотів.

— А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас — без зайвих слів…

Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.

— Зенику, а ти чого чекаєш?

— Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?

— Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.

— Оптиміст ви, татку.

— Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?

— Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.

— Куди їдемо?

Вони з Зеником перезирнулись.

— На п’янку, ясна річ.

Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.

Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».

А може він просто хотів би мати такого сина… Безсовісного і нещадного садиста? Щось тут не те.

— Ану Дімо, стривай, поверни ліворуч, ми спочатку поїдемо до іншого місця… до місця злочину.

— Що ви хочете цим сказати, татку? Навіщо?

— Поставимо слідчий експеримент, Зенику…

Коли Діма натис на гальма, Сергій Романович вже знав, що поступив вірно. Хоча серце стискалося. І ліхтар перед восьмиповерховим будинком блимав щохвилі. І ні душі навкруги.

— Ну що, покажеш нам, як все було? — обернувся він до приблуди. Вони з Зеником на задньому сидінні підозріло мовчали всю дорогу. Теж ховали у «бардачок» свої думки…

Приблуда підвів голову. Сергій Романович спробував уявити, яким їм видаватиметься цей вечір років через десять, — і не зміг. Щойно у нього, бувалого у бувальцях, волосся на голові заворушилось, коли він побачив, яким поглядом Богдан подивився на вікна цього будинку… Чарка коньяку точно буде не зайвою…

— А може все-таки зв’язати його? Ну, щоб не втік, — вів своєї Зеник.

— Я не втечу. Пробував. Не виходить.

— Тебе хтось питає? Сергію Романовичу, ви впевнені, що нам потрібен цей експеримент? Ні, ви звісно шеф контррозвідки, я не сперечаюсь, але якщо зважити на обста… Отакої…

— Що таке?

— Я намагаюсь зрозуміти, що тут робить наша Оленочка.

Сергій Романович обернувся.

Курточка, джинси, черевики на пласкій підошві… Щонайбільше вісімнадцять років. Ніхто не повірить з якої прірви вона вибралася. Ніхто не захоче це виясняти.

Вечір у розпалі. Задачка майже розв’язана. Той, Хто все знає наперед, вирішив її давним-давно по-своєму, відвівши їм роль простих спостерігачів.

Сергій Романович застережливо підняв руку. Цей вечір вимагав тиші. І готовності номер один.

Олена вийшла з під’їзду свого будинку і пильно роззирнулася довкола. Мабуть шукала того, кого вони вже знайшли.

— Добрий вечір, Оленочко.

Один бухгалтер мав погану звичку втручатись, коли його не просять. Вибрався з авто, забувши про все на світі.

Дівчина здригнулась, але Сергій Романович вже поспішив їй на зустріч.

— Моя дружина місця собі не знаходить. Ай-яй-яй, як вам не соромно…

— Сергію Романовичу, Зенику? Це ви? Як ви вчасно… — видихнула вона, озираючись. — Я все зрозуміла… тобто згадала… тобто дозволила собі згадати… Він тут був. Я його бачила. Може, він досі тут?..

— Не бійтесь, ми впораємось з ним.

— Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.

Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.

— Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… — він взяв її за плечі, але вона обірвала його.

— Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.

Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…

— Завтра…

— Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…

— Якщо відкладете до ранку — нічого не станеться.

— Станеться. — Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. — Я не впевнена, але він здатен на все.

— Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…

— Я не можу чекати до ранку. — І вона рушила до авто.