Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Скажи мені, якісь батькові родичі є на світі?

— Батькові родичі? — Ганна подумала: яку ще загрозу таять у собі ці слова? — А навіщо вони тобі?

— Дуже хотілося б знати людей, які його знали і любили… Все про нього знати хочеться.

«Мабуть, не вдасться довго зберігати таємницю, — сказала собі Ганна. — Якщо Любочка візьметься розшукувати, то правду, як те шило в мішку, не затаїти. Але не зараз, хай якомога пізніше станеться це лихо».

— Не знаю, Любонько, — нітрохи не кривлячи душею, відповіла вона. — Ніяких родичів його я не знала і навіть не відаю, чи є вони взагалі на білому світі…

— Ну, а виріс він де?

— Виріс він у Горьковській комуні, знаєш, Макаренко нею колись керував. «Педагогічну поему» читала?

— Боже, як цікаво! — Любочка підскочила, стала на тахті навколішки і вп’ялася поглядом в мамине обличчя. — Чого ж ти раніше мені цього не розповідала?

— А ти не запитувала. — Ганна чомусь не могла дивитися дочці в очі. Їй зараз хотілося тільки одного, опинитися якнайдалі від цієї кімнати, від запитань Любочки, від самозадоволеної впевненості Малахова, від того затишного, нею самою створеного світу, який ще так недавно здавався привабливим, рідним і гранітноміцним.

— Ми про це якось потім поговоримо, — сказала вона, вже йдучи до дверей і зовсім забувши про пакет з яблуками. Зараз їй було не до того. Щомиті з Любоччиних вуст могло вихопитись ще складніше, ще болючіше запитання. — Ну, я пішла, а ти сиди дома, готуй уроки, потім прийду, і неодмінно погуляємо.

І, не поцілувавши дочку на прощання, як це робила завжди, швидко вийшла.

— Не затримуйся довго, — почула вона вже за дверима.

Любочка залишилася сама в просторій їдальні. Кімната, така рідна і знайома, чомусь здалася в цю мить чужою і непривітною. Тиша, глибока тиша в усій квартирі; тихо, ввічливо, не хропучи, спить Володимир Іванович; не чути Варвари Павлівни, вона, мабуть, вже вимила й прибрала все на кухні і тепер висунулась у вікно, щоб краще бачити, і спостерігає дворові події. Треба братися до уроків, а не хочеться. Люба лягла на тахту…

…Отак, мабуть, колись неодмінно станеться: пролунає дзвоник біля дверей, зайде якийсь незнайомий матрос, ні, літній флотський офіцер із сивими скронями і золотими нашивками на чорному рукаві, запитає Любочку і скаже:

— Я точно знаю, де поховано вашого батька, я був поряд нього в цьому бою і зараз їду саме в ті краї. Якщо хочете бачити його могилу, збирайтесь негайно, у мене тільки десять вільних хвилин.

Що вона робитиме тоді? Поїде з ним не вагаючись, не втрачаючи жодної хвилини на пакування чемодана. Або ні, чемодана вона при готує заздалегідь, щоб і миті не затримуватись. Так, так, це треба неодмінно зробити зараз, бо він може з явитися щохвилини…

Люба схопилася з тахти. Що це було? Сон? Може, вона заснула на коротку часинку, лежачи на тахті? Нікого немає в кімнаті. Пакунок з яблуками лежить на столі, — мама його таки примудрилася забути, завжди так: люди забувають сказати чи зробити найголовніше. Як би там не було, сон це чи не сон, чемодана треба мати напоготові, може, він і не знадобиться ніколи, та не можна і хвилини примушувати чекати того високого, сивого моряка.

Дівчина пішла в свою маленьку кімнатку, витягла чемодана і, сама не розуміючи для чого це робить, запакувала його так, немов збиралась їхати в тривалу подорож. Потім, коли вже клацнули нікельовані замки, міцно закриваючи роззявлену пащеку чемодана, сіла на нього і посміялася сама з себе — дурна вона, слово честі, аж крутиться! Вигадала собі якогось моряка, подорож, терміновий від’їзд.

Та знову всі думки зосередились на батькові, на його портреті, захотілось уявити, який він був у житті, як виглядав би, якби несподівано зустріла його на вулиці? Мабуть, високий, веселий, схожий на того морського офіцера з сивими скронями, що привидився недавно. І, мабуть, всі матроси й офіцери дуже любили його, бо такого красивого і веселого чоловіка з лукавими іскорками в очах, такого, як на цьому портреті, не можна не любити. Він, напевне, був хоробрий, дуже хоробрий. Чому ж довелося йому загинути саме тоді, коли всі поверталися з війни, коли скінчилося найстрашніше, коли Любочці минуло вже шість років і вона добре могла розуміти батькові листи? Вони були дуже короткі, ласкаві, ніжні, сповнені стриманої, ясно відчутної любові. Батько тоді для неї вже був не якимсь абстрактним поняттям, а конкретною, живою і добре знайомою людиною…

Десь здалеку, ніби з-за десятка дверей, до дівчини долетів дзвінок і голос Варвари Павлівни:

— Любочко, відчини, у мене руки мокрі.

Дівчина швидко поставила портрета на піаніно і побігла в коридор. Десь в глибині душі ворухнулася манлива думка: може, це він, може, це той сивий моряк? Вона навіть розсердилася сама на себе — і влізе ж в голову така дурниця!

Замість вродливого моряка у коридор увійшов високий чоловік у сірому пом'ятому костюмі. Голова гостя була майже вся замотана широченним бинтом. Око, частина носа і роздвоєне підборіддя трохи витикалися з-під пов’язки, але уявити, як виглядає обличчя, було неможливо.

Люба на якусь мить навіть трохи злякалася незнайомого,