Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Вже я приготувала подарунки.

Ганна з насолодою розгорнула пакуночка і показала маленькі, чудесні, оздоблені вишивкою сорочечки. Любочка аж в долоні сплеснула — боже, яке гарне і яке несправжнє, наче лялькове!

Варвара Павлівна не піддалася першому захвату, все грунтовно передивилася, потім знову поклала на місце і лишилась задоволена.

— А яблука взяла? — раптом нагадала Люба. — Знаєш, як Марина яблука любить?

— Ой, боже мій, мало не забула, — схопилась Ганна, — яблука неодмінно треба понести. А є вони в нас?

— Яблука у нас є, — відповіла Варвара Павлівна, — зараз я тобі пакунка зроблю, щоб нести зручніше було.

Ганна ще трохи помилувалася іграшковими барвистими сорочечками, потім, дивлячись кудись за піаніно, невпевнено сказала:

— Знаєш, Любочко, цей портрет вже можна поставити на місце.

— Післязавтра поставлю, — після короткої паузи відповіла Люба.

Щось ламке, ніби скляне, почулося в її голосі. Ганна глянула занепокоєно. Ох, мабуть, не треба було починати цієї розмови.

— І взагалі, кому він тут заважає, на піаніно?

— Не заважає нікому, але Володимиру Івановичу приємності, мабуть, не завдає. А ти ж не хочеш робити прикрості людині, яка до тебе так добре ставиться і тебе любить? Правда ж не хочеш?

— Ні, не хочу. Післязавтра заберу портрета до себе.

— Чому післязавтра?

— Невже ти забула? — дівчина аж спалахнула від гніву і обурення. Її, дивно схоже на батьків портрет, обличчя почервоніло.

— Що забула? — не могла зрозуміти Ганна.

— Адже завтра десять років, — крикнула Люба, — десять років з дня його смерті. Невже забула? Невже забула?

— Ні, я не забула, але мені здається в хаті все мусить стояти на своєму місці.

Голос Ганни звучав безпорадно, хрипко. Вона дуже добре пам’ятала той день, коли вирішила сказати Любі про смерть батька. Так, це було восени сорок шостого року, невдовзі після того, як прибула копія присуду. Вона назвала дочці просто перший-ліпший день, який спав на думку.

— Двадцять п’яте вересня 1946 року — двадцять п’яте вересня 1956 року. Рівно десять років, — вела далі Люба.

Так, вдається, Ганна назвала саме двадцять п’яте вересня. Вона потім забула цю дату, охоплена горем, гнівом, непрощенною образою, але її слова впали в маленьке поранене серце, як зерно падає у вогку, парку землю, і укріпилися, запам’яталися назавжди Через рік після того в житті Ганни з’явився Володимир Іванович Малахов. Давно це було… А тепер? Що ж тепер?

— Так, рівно десять років, — підтвердила Ганна, — швидко минає час.

— Знаєш, мамо, — трохи ніяковіючи, ніби зізнаючись у найбільшій своїй таємниці, сказала Люба, — я останнім часом чомусь багато про нього думаю і мені здається, ніби навіть пам’ятаю його. Смішно, звичайно. Коли я його востаннє бачила, мені був один рік, саме такі сорочечки носила… А здається, наче я його добре знаю. Це вже, мабуть, гра фантазії? Правда?

— Напевне, — через силу, намагаючись бути ніжною і лагідною, відповіла Ганна. — Десять років уже минуло…

— Раніше я згадувала його зрідка, а зараз думаю все частіше… Мамо, де його поховали, де його могила?

Голос Ганни прозвучав глухо:

— Не знаю, Любчик.

— А повідомлення тобі прислали?

— Так.

— Що там було написано?

— Нічого, тільки одне: «смертю хоробрих».

— Де це повідомлення?

— Десь воно мусить бути…

Ганна відчувала: якщо Варвара Павлівна ще хоч три хвилини забариться зі своїми яблуками, то її нерви не витримають. Раніше цей обман дочки здавався доконечним, цілком виправданим. Хай краще думає про свого батька, як про загиблого героя, ніж про живого розпусника і злочинця, засудженого до тюрми. Раніше це не викликало ні вагань, ні сумнівів, але зараз… Чому ж зараз так важко?

Варвара Павлівна врятувала Ганну і від власних сумнівів, і від запитань Любочки. Вона ввійшла до їдальні, несучи в руках чималий пакет, дбайливо загорнутий у газету і зав'язаний мотузочкою. Поклала його на стіл і урочисто оголосила:

— Ранні антонівки, як вино. Я тут найкращі вибрала, буде чим Марину порадувати.

— Дякую, Варваро Павлівно, — полегшено зітхнула Ганна.

— Ну, щасливо тобі… і привіт від мене неодмінно передай, не забудь, — наставляла Ганну стара. — Не забудеш?

— Та що це ви, Варваро Павлівно, чому питаєте?

— Бо якась ти останні дні дивна… Ну, добре, йди та не барись.

Варвара Павлівна пішла до себе на кухню, на прощання ласкаво, ніби до малої дитини, посміхнувшись до Ганни.

— Мам! — сказала Любочка тільки-но Варвара Павлівна зникла.

— Що? — знову тривожачись,