Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– І що?

– А ти як думаєш, вони мені реверанси робили, коли ось це писали? – Марценюк знову тицьнув пальцем у лайливе слово. – Вони мені фінгал поставили під оком! Скло порозбивали, фари… Я стільки часу на цю справу витратив! – Він схопився за голову. – Я копав, як шахтар, і ось за це такий облом!

– Ну, не так уже й багато ти накопав…

– Що? Це був «хаммер» Васі Тіка! Ясно?

– Тіка? Який він має стосунок до Роя?

– Це його син.

– Мати рідна! – Осока роззявив рот.

– І я про це ж! Тепер зрозуміло? Пінкертон, бляха!

Михайло послабив краватку. Найменше йому хотілось зустрітися з Васею Тіком – людиною з кримінальним минулим, що удостоїлась такого прізвиська, бо в неї постійно смикалися щоки.

– Що, жаром сипнуло? – глузливо запитав боржник.

– Нічого не розумію… – пробурмотів Осока. – Прізвище Тіка Караваєв!

– А що тут розуміти?! Коли Ваську затримали перший раз, ну, він одному мужику руку покалічив, кажуть, відірвав, батечко його до смерті перелякався, що свого крісла позбавиться – одначе, не Щербицький. І добре, що злякався. У нього були дуже великі неприємності, він заледве втримався на партійній роботі, добре, що мав солідних покровителів у ЦК. Саме тоді Вася і записався на прізвище мами – Караваєв. А до того він був Роєм. Тому ваш відомий харківський авторитет Караваєв – це син Максима Роя і дядько твого Ромки.

– Це погані новини…

– Погані? – перепитав Олесь. – Скоро й не таке заспіваєш. Ну, дорогенький, я тобі все сказав, що знав. Коли що, ти мене не бачив і нічого я тобі не розповідав.

Він підвівся і струсив попіл зі штанів.

– Міг і не попереджати, ми з тобою не перший рік працюємо.

– Але таких людей ще не чіпали. Стільчик візьми.

– А ти скинув мені, де я можу знайти Тіка?

Олесь застиг зі стільчиком у руках:

– Бачу, ти не зрозумів моїх слів. Точних координат у мене немає і бути не може.

– Мені треба обов’язково знайти Романа Демиденка, розумієш?

– Дивись, щоб той Рома тобі кісткою в горлі не став. Я багато чого тобі дав. Читай, вивчай, аналізуй… Було б цікаво дізнатись, чим закінчиться твій аналіз. – Олесь штовхнув ногою двері.

Михайло подякував колезі й повернувся в таксі. Сів на заднє сидіння і розкрив ноутбук.

Жоден із файлів не давав інформації про те, де живе Вася Тік. А жити він міг, за версіями журналістів, у Харкові, Києві, Стокгольмі, Монте-Карло – усього Осока нарахував вісім міст.

Він проглядав файли, фотографії, і раптом побачив фото ресторану в центрі Харкова, на набережній. Текст під фото повідомляв, що ресторан належить Караваєву і в ньому – нелегальне казино. Це було вже щось – Михайло знав адміністратора того ресторану. Вони разом учились у школі, а шкільні зв’язки бувають дуже міцними.

– Привіт! – сказав Осока, почувши діловий бас однокласника. – Мені треба дещо дізнатись у тебе. Ти можеш за кілька хвилин перевірити пошту?

– Звичайно.

– Зараз надішлю листа.

«Я розшукую Васю Тіка, – написав він. – кажуть, ресторан, у якому ти працюєш, належить йому. Будь другом, мені треба з ним зв’язатись, від цього залежить життя однієї дуже хорошої людини. Надішли телефон, адресу – все, що може мені допомогти».

Він перечитав повідомлення і натиснув: «Надіслати».

За хвилину надійшла відповідь із номером і приписом:

«Я знаю лише цей номер, це в Харкові».

«Дякую. Якщо ще буде якась інформація, надішли».

«Вибач, більше нічого не знаю і не дізнаюсь».

«Окей. Успіхів!»

На дзвінок Михайла відповів поважний чоловічий голос.

– Доброго дня, – сказав Осока. – Вибачте, що турбую, мені потрібно якомога швидше зв’язатися з Василем Максимовичем Караваєвим.

– Назвіться.

– Михайло Осока.

– Хто дав вам цей номер?

– Це я скажу особисто Василю Максимовичу.

– Хто дав вам цей номер? – спокійно повторив запитання чоловік.

– Я що, на допиті? – Михайло почувався як на гарячій пательні. Голова горіла, і жодна розумна думка не приходила до неї. – Передайте добродію Караваєву, що від нашої розмови залежить доля однієї хорошої людини. – Він подумав і додав: – Його родича.

– Номер, з якого ви дзвоните, ваш?

– Так, мій.

– Вам передзвонять, – сказав співрозмовник, не змінюючи інтонації.

– Тільки якнайскоріше, благаю вас. Це дуже серйозно.

Чемний голос не попрощався і поклав слухавку.

Михайло склав ноутбук і запалив цигарку. Водій ходив вздовж машини і теж курив.

– Які плани? – запитав він.

– Поки стоїмо, –