Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Заріна з Гунжі підійшли до Харольда і батько вклав руку доньки у його, зробивши пальцями на сплетених руках майбутнього подружжя містичний знак, що означав нерозривність стосунків, і сказав:

— Сину, бережи її. Це все, що у мене є, — та швидко відійшов, стараючись втримати набігаючі сльози і ховаючи схвильоване обличчя від сторонніх, що весь час намагались у нього зазирнути.

Закохані повернулись до молодого священика, який зі спокійним і достойним виразом тонкого обличчя готувався розпочати урочисту церемонію вінчання.

Ловлячи кожне його слово, молоді стояли перед вівтарем і, повторюючи за духовною особою безсмертні священні фрази, клялись одне одному у вірності і коханні, підтримувати та поважати одне одного у горі та в радості «…поки смерть не розлучить вас». Потім, надівши на тремтячий палець одне одному дорогоцінні шлюбні обручки, Заріна та Харольд, з дозволу священика, який просто-таки милувався ними, злились у солодкому довгоочікуваному поцілунку і їм здалось, що все, що їх оточувало — люди, вівтар, капличка, — раптом зникло, залишились лиш вони двоє — щиро закохані, молоді, рвучкі, вродливі, з гарячими головами та далекосяжними амбітними планами.

Через силу роздійнявши спраглі вуста, новостворена пара низько всім вклонившись та, повернувшись, пішла до виходу, а потім до пишно вбраної банкетної зали, за довгі весільні столи, що вгинались від величезної кількості смачних страв, створених цілою армією кухарів та їх помічників. Слідом потяглись всі інші, поводячи носами і втягуючи у них запахи, від яких злегка паморочилась голова та судомою зводило голодні шлунки.

Оркестр виконував веселі пісеньки, від яких ноги самі просились у танок, і діти вже, взявшись за руки, водили хоровод на танцювальному майданчику.

А для дорослих найпершим ділом було втамувати природні пориви знахабнілого шлунка та добре йому догодити, що вони і почали старанно робити, всівшись на довгі лави та взявши до рук приладдя, яке допомагало пхати до рота усе, що намацували очі.

Харольд та Заріна сиділи рука об руку у центрі стола, безупинно приймаючи поздоровлення та дорогі подарунки, що їх несли і несли гості, які хотіли, щоб всі побачили, що саме вони дарують і тому спеціально виймали презенти з коробок та згортків.

То були розкішні гобелени вишуканої ручної роботи, що виблискували шовковими, срібними та золотими нитками. Їх ще перед входом розгортали та, у повній красі, проносили перед столами. Гості від зачудування та захоплення переставали їсти і з розкритими ротами споглядали це диво. Дарували старовинну зброю, дивовижні скульптурки звірів та птахів, сувої дорогої матерії та скриньки з коштовностями. Один із земляків Гунжі, попросивши прибрати перед молодятами на деякий час страви, щоб звільнити трохи порожнього місця, вийнявши з кишені, показав справжню диковинку тих часів — зроблену зі слонової кості фігурку хлопчика, що міг танцювати під музику, яка грала у нього всередині. Навіть можна було поміняти мелодію, для чого натискалась кнопка у хлопчика на животі, яка з першого погляду видавалась просто пупком. І тоді лялька починала танцювати по-іншому, швидко рухаючи крихітними ручками та ніжками і крутячи головою. Всі довкола, витягнувши шиї та витріщивши очі, спостерігали за цією дивовижною штуковиною, аналогів якій, мабуть, не було у всьому світі, а її створювач — невисокий, сивий меткий чоловік, виготовив ляльку спеціально до цього весілля. Ще один гість, шовкових справ майстер, прознавши, що Заріна дуже любить вишивати, на честь цієї дати подарував їй величезну коробку шовкових вишивальних ниток найрізноманітніших кольорів та відтінків — від найтемніших до найсвітліших. Одних зелених було понад тридцять! За що наречена, перегнувшись через стіл, розцілувала дарувальника в обидві щоки, і чоловік, зашморгавши носом, відразу втік, боячись розплакатись перед усіма. Для Заріни це був один з найцінніших подарунків, бо золото і діаманти для неї не мали абсолютно ніякої ціни, їх вона мала досить та ще й презентували стільки, що стіл затріщав, і Заріна захвилювалась, на які заходи вона все це одягне, коли ніколи нікуди не ходить.

Був ще один, без жодних сумнівів цікавий, а головне — дуже милий та грайливий подарунок — маленьке волохате цуценя з чорним блискучим носиком та перлинками-очима, які були ледь помітні серед густої та кучерявої, як у молодої вівці, темно-сірої шерсті. Воно тихенько, без жодних рухів, сиділо у дерев’яній коробці, встеленій м’якою тканиною, і коли зняли кришку, тільки підняло смішну скуйовджену мордочку та почало злякано розглядати обличчя, що схилилось над ним темною хмарою, закривши світло. Підібгавши під себе маленькі кігтисті лапки, цуценя помітно тремтіло і принюхувалось, морщачи маленького носика, до пахощів, що ринули у коробку.

Заріна, легенько взявши його попід м’який ніжний животик, погладила по шовковистій шерсті, від чого песик почав видавати звуки, середні між повискуванням та котячим муркотінням, що на його собачій мові, певне, мало означати: «Дякую вам, люди, що звільнили з цієї темної та вузької конури без вікон та дверей, заспокоїли та приласкали. Тепер я вже не так боюсь і можу дихати свіжим повітрям. От якби ще відгадати загадку, над якою я ламаю голову, поки мене везли та несли, що ж зі мною буде в кінці цієї подорожі? Слухайте, а що це за пахощі, які так збуджують мої рецептори апетиту? Мабуть, щось смачненьке? Я б із задоволенням чимось поласував, ви так не гадаєте?» І цуценя, вивернувшись у дівчини в руках, теплим шершавим язичком лизнуло її у носа, чим викликало веселий сміх у всіх, хто за ними спостерігав.

Потім принесли надзвичайної краси сундучок, виготовлений з бурштину з чудернацькими, дуже рідкісними червоними прожилками скрізь, інструктований золотом та дорогоцінними металами.

Коли молодята відкрили сундучок, всередині побачили ніби просте, однак, за словами гостя, що це подарував, не дуже, ніжно-блакитне яйце. Взявши це яйце у руки, молодий вродливий гість покрутив його, потім, піднісши до очей, подивився крізь яйце на світло і, попросивши Харольда та Заріну уважно його вислухати, промовив: