Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Пані Цінь опанував підсвідомий смуток, коли Баоюй вимовив уві сні її дитяче ім’я, але вона не стала ні про що запитувати юнака.

Баоюя довго не полишало почуття, начебто він щось утратив, але мало-помалу він оговтався й почав обсмикувати одяг. Сіжень допомагала йому зав’язувати пояс, коли раптом торкнулася чогось липкого біля його стегна й мимоволі відсмикнула руку.

— Що це? — вирвалося в неї.

Баоюй почервонів і стис її руку.

Сіжень була на два роки старша за Баоюя, відзначалася розумом і вже трохи розбиралася в житті. Помітивши зніяковілість Баоюя, вона здогадалась, у чому справа, і сором’язливий рум’янець проступив крізь пудру на її обличчі. Але Сіжень нічого не сказала, допомогла Баоюю одягтися й повела до матінки Цзя. Вона ледь дочекалася кінця вечері й, тільки-но вони повернулися до себе, вибрала момент, коли годувальниць і служниць поблизу не було, перемінила Баоюю білизну.

— Добра сестрице, — несміливо попрохав Баоюй, — ти вже, будь ласка, нікому нічого не говори!

Поборовши зніяковілість, Сіжень посміхнулася.

— Ти чому... — вона помовчала й, оглянувшись, запитала: — Звідки це в тебе?

Баоюй почервонів, а Сіжень подивилася на нього й розсміялася. Помовчавши з хвилину, Баоюй розповів Сіжень свій сон.

Коли мова зайшла про «хмаринку й дощик», Сіжень соромливо потупилася й затулила обличчя руками. Дівчина була лагідною й милою. І дуже подобалася Баоюю. Набравшись хоробрості, він пригорнув її до себе, щоб зробити те, чого навчила його фея Цзінхуань.

Сіжень пам’ятала, що має виконувати всі бажання Баоюя — така воля матінки Цзя, тому для годиться пококетувала трохи й поступилася... Відтоді Баоюй почав ставитися до Сіжень зовсім по-іншому, а Сіжень у свою чергу виявляла до нього ще більше уваги й турботи. Але про це мова далі.

Треба сказати, що в палаці Жунго, беручи до уваги господарів і служників, жило понад триста людей. Тому дня не минало без якої-небудь події. Життя в палаці було як тугий вузол, що його неможливо розплутати. От і ламай голову, з якої людини або події почати розповідь.

Отже, одного чудового дня незначний, маленький, як гірчичне зернятко, чоловічок, що жив за тисячі лі, далекий родич сім’ї Цзя, раптом з’явився в палаці Жунго. Що ж, нехай це буде початком розповіді, тією самою ниткою, ухопившись за яку, ми зможемо розплутати весь вузол.

Походив цей чоловік із родини Ван, місцевих уродженців, їхній дід, дрібний чиновник, що служив у столиці, був колись знайомий із дідом Фенцзє — батьком пані Ван. Заздрячи славі й знатності роду Ван, дід почав видавати себе за її родича й зумів довести, що доводиться племінником батькові пані Ван. Про існування цієї далекої рідні не знав ніхто, крім старшого брата пані Ван — батька Фенцзє, та самої пані Ван, що перебувала тоді в столиці й випадково почула про це.

Сам дід давно помер, а його єдиний син Ван Чен розорився й виїхав у село. Потім і Ван Чен помер, залишивши після себе сина, якого в дитинстві звали Гоуер. Гоуер одружився з дівчиною з родини Лю, і вона народила йому сина, якого назвали Баньер, і дочку — Цін’ер. Працювала родина коло землі.

Гоуер цілими днями працював у полі, дружина була зайнята домашнім господарством, і діти залишалися без догляду. Тоді Гоуер вирішив взяти на проживання тещу — стару Лю, яку в домі всі називали бабусею.

Стара Лю була вдовою, синів не мала, годувалася тільки тим, що приносили їй дві му виснаженої землі. Тому вона з радістю оселилася в зятя й стала старанною помічницею в домі.

Зима видалася морозна й застукала родину зненацька — вони не встигли підготуватися до холодів. Гоуер був такий засмучений, що випив з горя кілька чашок вина й почав шукати, на кому б зірвати гнів. Дружина не насмілювалася йому суперечити, але стара Лю не стерпіла й заходилася йому дорікати:

— Не прогнівайся, зятю, але я тобі правду скажу. Хто з нас, сільських, коли-небудь їв досита?! А ти з дитинства звик сидіти на шиї в батьків, пити і їсти скільки заманеться. От і зараз, варто з’явитися грошенятам, не думаєш про завтрашній день, усе витратиш — а потім не знаєш, на кому зігнати зло, корчиш із себе знатного вельможу! Ми хоч і за містом живемо, а однаково що біля ніг Сина Неба. Адже тут, у столиці, всі дороги вимощені грішми, треба тільки вміти їх узяти! Так що нема чого влаштовувати вдома скандали.

— Ти, стара, тільки й знаєш, що сидіти на кані та верзти нісенітницю! — буркнув Гоуер. — Може, накажеш мені грабіжництвом зайнятися?