Читати книгу - "Дженні"

Але, на щастя, тут втрутилася метка Дженні:

— Вибачте, будь ласка, сер, це уява мого друга. Така гра. Він завжди в неї грає.

— Ах, так, — сказав містер Блек. — Ну, ми не сноби, але зараз тут і так повно приблудних котів.

— Ми щойно повернулися з Ґлазґо, — немов між іншим зазначила Дженні, як здалося Пітерові, трохи недоречно, хоч він розумів, що вона знає, куди хилить і як зацікавити інших котів.

Містер Блек справді зацікавився.

— Ґлазґо! Та невже? Я знав котів звідти. Як ви повернулися?

Пітер трохи оговтався від своєї помилки і відчув, що може відповісти на це питання. Він гордо промовив:

— Кораблем, — і продовжив, використавши фразу, яку він вивчив він моряків на борту «Графині». — «Графиня Ґрінок». Ґлазґо — Лондон.

Здавалося, містер Блек вражений.

— Ну і ну, — сказав він. — Корабельні коти. Тоді ви двоє, напевно, самі знайдете дорогу. Колись я належав моряку, ну, майже моряку, напевно, більше матросу. Він працював на поромі, що курсував між Девонпортом і Торкроссом. Ви знаєте, що пором працює за допомогою кабеля, що пролягає під водою з одного берега до другого?

Дженні ввічливо зізналася, що вона цього не знала й ніколи не чула про такі надзвичайні речі!

— Ну, було таке, — наполягав містер Блек. — Я не думаю, що це можна назвати прямо мореплавством, але, виявляється, в нас є щось спільне, тож, гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо ви залишитеся. Будинок номер 38, у який влучила бомба, — там майже всі живуть. Скажете їм, що я дозволив вам залишитися. Раджу вам дотримуватися правил цих околиць, або вас обох виженуть. Правило перше, яке потрібно пам’ятати: не перекидайте вночі смітники. Мешканці цього не люблять і скаржаться містеру Клеґґу. Він — мій хазяїн. Він головний у цьому парку та на площі. І ніяких бійок! Це також заважає мешканцям. Якщо мусите битися, ідіть на Віґмор-стріт чи Манчестер-сквер. Там постійно хтось б’ється. Ми ж намагаємося, щоб у наших околицях було тихо. У будинку під номером 52 живуть дві жалісливі старі діви, які дадуть вам молока, якщо гарненько попросите. Як ви казали, вас звуть?

— Дженні Болдрін, — відповіла Дженні. — Я частково шотландка, а мого друга звати Пітер і…

— Добре, — урвав її містер Блек. — Шануйтеся тоді… — і він почав енергійно митися.

— Ось, — задоволено сказала Дженні, коли вони повільно відійшли. — Бачиш? Тепер ми знаємо, куди піти в разі чого. Вітання вам, любі. Довгого життя й здоров’я вам обом.

Останні дві фрази вона адресувала двом сірим кішкам зі смугастими хвостами і позначками у вигляді ліри на головах, які грілися на сонці у вікні підвалу будинку номер 5 і, як завжди, коли Пітер жив у цих околицях, милися, кліпали очима, муркотіли і стежили поглядами за людьми, які проходили повз.

Їхня відповідь на ввічливе привітання Дженні, яка долинула через вікно, була тихою і сонною і часто важко було визначити, хто саме з них говорить.

— Я Чін.

— Я Чілла.

— Ми двійнята.

— Нас ніколи не випускають із будинку.

— Ви говорили з містером Блеком?

Оскільки це було перше запитання, адресоване до них і, схоже, вони запитували їх обох, Пітер вирішив відповісти і сказав:

— Так, ми говорили з ним. Він був дуже люб’язним і дозволив нам залишитися.

Якщо гмикання можна було ретранслювати, то це те, що долинуло до вусів Пітера й Дженні.

— Гм! Ну! Як ми кажемо, куди докотилася ця котяча спільнота! Ці околиці були зовсім іншими, коли ми сюди переїхали. Це був елітний район.

— Пам’ятайте: не перекидати сміття…

— Приблуди!

— Довгого життя й гарного здоров’я вам обом, — ввічливо пробуркотіла Дженні, доки вони перебували в полі зору, а потім додала: — Тупі сноби..!

З будинку номер 5 долинула вібрація низького і сердитого гарчання.

— Довгого життя, гарного здоров’я і всього найкращого, — сказав Пітер, як його навчили, рудій кішці зі світло-зеленими очима, що присіла за залізними перилами навпроти будинку номер 11, акуратно склавши хвоста навколо себе. Він знав, що це кішка місіс Боббіт, двірнички. Він часто бачив її тут і навіть гладив. Але тепер Пітер підійшов до рудої і вони торкнулися носами.

Кішка зазначила:

— Гарно говориш, юначе. У наші дні так приємно зустріти гарно вихованого кота. Правильно тебе навчили. Пам’ятай, нічого так не допоможе тобі у цьому світі, як гарні манери. Сьогодні вранці щось я дуже розійшлася і викинула би тебе звідси за шкірку, але ти ж такий вихований. Мене звуть Ваззі. Гадаю, ви вже бачили містера Блека?

Дженні повідомила їхні імена. Вона сяяла від гордості за ту похвалу, яку Пітер заробив від рудої кицьки.

Ваззі звернулася до Дженні:

— Дженні Болдрін, так? Це шотландці. Але подивившись на тебе, скажеш більше. Гарний родовід. Напевно, єгиптяни — це видно з твоїх вух. У такій мішанині ніхто й не скаже, де все почалося. Після того, як облаштуєтесь, поверніться і розкажіть мені про себе…

— ОСЬ, — впевнено підсумувала Дженні Болдрін, — це наймиліша кішка, яку я БУДЬ-КОЛИ зустрічала. Я мушу з нею поговорити, — вона виглядала такою задоволеною і щасливою, що Пітер справді зрадів, бо йому хоч трохи вдалося відволікти її увагу від бідолашного містера Ґрімза.

Прямуючи далі, вони відчули лагідний поклик від когось, хто вітав їх, бажав довгого життя й молока на кожну трапезу. Глянувши вгору, Пітер і Дженні побачити черепахову кішку у вікні будинку номер 8.

— Зупиніться на хвилинку, — благала вона. — Мені так нудно. Ви схожі на мандрівників, які багато де побували. («Хіба не так?» — подумав про себе Пітер). Моє ім’я Гедвіґ. У мене є все, чого душа забажає, але я дуже нещаслива. Я належу бездітному подружжю.

— О Господи, — співчувала Дженні. — Це може перетворитися на справжнісіньке пекло.