Читати книгу - "Необхідні речі"

– Як там Нетті? – запитав він і з полегшенням відзначив, що голос повернувся до норми.

– Каже, що їй уже краще, але щось дуже довго вона до телефону йшла – я вже була подумала, чи не лежить вона на підлозі без тями.

– Мабуть, просто спала.

– Та сказала, що ні, і голос заспаний не був. Ти ж знаєш, чути, якщо людину будить дзвінок?

Він кивнув. Ще одна копівська штука. Він вів багато телефонних розмов, які переривали чийсь сон, і бував що на одному, що на іншому кінці дроту.

– Сказала, що рилася в якомусь старому мотлосі її матері в сараї, але…

– Якщо в неї гастроентерит, то, коли ти подзвонила, вона, мабуть, сиділа на білому троні і не хоче це визнавати, – сухо промовив Алан.

Поллі подумала над цим, тоді вибухнула сміхом.

– Блін, ну, мабуть, так і було. Це ж так на неї схоже.

– Звісно, – сказав він. Алан нахилився над умивальником і дістав затичку. – Кохана, ми вже все помили.

– Дякую, Алане. – Вона цмокнула його в щоку.

– Ой, глянь, що я знайшов, – промовив Алан. Він потягнувся їй за вухо й витягнув п’ятдесятицентовик. – Ви завжди їх аж там тримаєте, красуне?

– Як ти це робиш? – запитала вона, дивлячись на пів бакса з непідробним захватом.

– Що роблю? – уточнив він.

П’ятдесятицентовик наче плавав над його рухливими кісточками правиці. Алан затиснув монету між середнім і безіменним пальцями та обернув долоню вгору. Коли знову перевернув, монета зникла.

– Думаєш, мені варто все залишити й приєднатися до бродячого цирку? – запитав він її.

Поллі всміхнулася.

– Ні… залишайся тут зі мною. Алане, як думаєш, то ж дурниця і не варто так за Нетті переживати?

– Ні, – запевнив Алан. Він запхав ліву руку – ту, в яку переніс п’ятдесятицентовик – у кишеню штанів, дістав її вже порожньою й узяв собі рушник. – Ти витягнула її з дурдому, дала роботу й допомогла купити будинок. Ти почуваєшся відповідальною за неї, і, думаю, певним чином так і є. Якби ти за неї не турбувалася, я б турбувався за тебе.

Поллі дістала останню склянку з сушарки для посуду. Алан побачив у неї на обличчі раптовий розпач і зрозумів, що вона не втримає склянку, хоча та вже майже зовсім висохла. Він швидко зреагував, зігнув коліна й виставив руку. Рух був настільки граційний, що Поллі це здалося ледве не танцем. Склянка впала акурат йому в долоню, що зависла менш ніж за вісімнадцять дюймів від підлоги.

Біль, що мучив її всю ніч (і супровідний страх того, що Алан просто впаде, як дізнається, наскільки біль сильний), раптом сховався під хвилею такого сильного й несподіваного бажання, що це її не просто здивувало. Воно її налякало. І бажання – надто сором’язливе слово для цього, правда? Вона відчула простішу емоцію з первісним відтінком. То була хіть.

– Рухаєшся як справжній кіт, – промовила Поллі й випрямилася. Голос її був густий, трохи нерозбірливий. Вона споглядала, як граційно зігнулися його ноги, напнулися довгі м’язи на стегнах. Гладенький вигин литки. – Як такий здоровило може так швидко рухатися?

– Не знаю, – відповів він і подивився на неї з подивом і збентеженням. – Що не так, Поллі? Ти якось дивно виглядаєш. У тебе не паморочиться в голові?

– Паморочиться, – промовила вона, – так, ніби я собі зараз просто в штанці кінчу.

Тоді й до Алана дійшло. Одразу. У цьому не було нічого неправильного, і правильного теж. Це просто було.

– Подивимося, чи так і станеться, – сказав він і рушив уперед із тією ж грацією, тією химерною швидкістю, яку нізащо не запідозриш, якщо побачиш, як Алан трюхикає по Мейн-стріт. – Подивимося.

Він відставив склянку на стільницю лівою рукою, а праву просунув їй між ніг ще до того, як Поллі встигла це усвідомити.

– Алане, що ти ро…

А тоді його великий палець із ніжною силою натиснув їй на клітор, і «робиш» перетворилося на «ро-оооой! – биш», і він підняв її легкою невимушеною силою.

Поллі руками обвила його шию, обережно, навіть у таку теплу мить охоплюючи його лише зап’ястками: долоні стирчали позаду нього, ніби тверді оберемки паличок, але раптом це стали єдині її частини, що залишилися твердими. Решта наче танула.

– Алане, постав мене!

– І не подумаю, – промовив він і підняв Поллі вище.

Вільну руку він поклав їй між ключиць, а коли Поллі почала з’їжджати, натиснув. І раптом вона вже хитається туди-сюди на руці в неї між ніг, ніби дівчинка на конику-гойдалці, а він допомагає їй хитатись, і вона почувається наче на якійсь неймовірній каруселі, коли ноги цілує вітер, а волосся сягає зірок.

– Алане…

– Міцно тримайся, красуне, – наказує він і сміється, наче вона важить не більше, ніж мішок пір’я.

Поллі нахиляється назад, майже не усвідомлюючи присутність його чіпких рук через дедалі більший захват, лише знаючи, що він не дасть їй упасти, а тоді Алан знову штовхає її вперед і рукою потирає спину, а великий палець іншої руки робить всілякі речі там унизу, речі, які вона собі ніколи навіть не уявляла, і Поллі знов відкидається назад, несамовито викрикуючи його ім’я.

Оргазм ударив її, ніби солодка розривна куля, розростаючись в обидва боки від центру тіла. Ноги дриґалися вперед-назад за шість дюймів від підлоги кухні (один із лоферів відлетів аж до вітальні), голова закинута так, що темне волосся розсипається йому по руках дрібними струмочками, а на піку її задоволення Алан поцілував милу лінію її горла.

Алан опустив її… тоді швидко підхопив, поставив на ноги, коли її коліна підломилися.

– О Господи, – видихнула вона, вже починаючи нервово посміюватися. – О Господи, Алане, я більше ці джинси не пратиму.

Йому це здалося смішним, тож Алан розреготався. Він завалився в одне з кухонних крісел, вистромивши ноги, й завив, тримаючись за живіт. Поллі ступила до нього. Він ухопив її, потягнув до себе на коліна всього на мить, а тоді підвівся, тримаючи її в руках.

Вона відчула, що запаморочлива хвиля емоцій знову нахлинає на неї, але цього разу чіткіше, визначеніше. «А тепер, – подумала вона, – тепер це бажання. Як же я бажаю цього чоловіка».

– Неси мене нагору, – промовила вона. – Якщо так далеко не зможеш, то донеси до дивана. Якщо й до дивана не зможеш, то візьми мене прямо тут, на підлозі.

– Думаю, до вітальні дійду, – відповів він. – Як твої руки, красуне?

– Які руки? – замріяно запитала Поллі й заплющила очі.

Вона зосередилася на чистій радості цього моменту, руху крізь час і простір у його руках, руху в темряві та охопленні його силою. Поллі притиснула його обличчя собі до грудей, а коли він поклав її на диван, то потягла його вниз… і цього разу зробила