Читати книгу - "Замкнена кімната"

забагнеться навідатись і до Швеції, і немає ніякої гарантії, що його візит пощастить зберегти в таємниці. Тому й чергова демонстрація прихильників В'єтнаму ввечері тієї п'ятниці виявилась дуже недоречною. Десятки тисяч шведів були обурені бомбардуванням гребель і беззахисних сіл Північного В'єтнаму, який американці задля престижу заповзялися повернути в кам'яну добу, і натовпи людей зібралися на Гакбергет, щоб ухвалити резолюцію. Звідти демонстранти мали намір пройти до американського посольства й висловити свій протест черговому біля входу.

До цього не можна було допустити. Становище було скрутне, тим більше, що начальник міської поліції мав вихідний, а начальник відділу охорони порядку взагалі був у відпустці.

Тисячі порушників спокою зібралися поблизу найсвятішої будівлі міста — скляних палат американського посольства. В такому становищі начальник центрального управління поліції здобувся на історичне рішення: він особисто подбає, щоб демонстрація відбулася мирно, особисто відверне демонстрантів у безпечне місце, далі від посольства. Таким безпечним місцем він вважав парк Гумлегорден у центрі міста. Нехай прочитають там свою прокляту резолюцію і розійдуться.

Демонстранти були мирні й не опиралися. Похід рушив по Карлавеген у північному напрямку. Для нагляду за порядком мобілізовано всі сили поліції, які можна було вивільнити від інших обов'язків. Серед мобілізованих виявивсь і Гунвальд Ларсон, який, із вертольота дивився на довгу колону демонстрантів, що йшли з гаслами і прапорами. Він добре бачив, що зараз станеться, але нічого не міг удіяти. Та й, зрештою, не мав бажання втручатися.

На розі Карлавеген і Стурегатан колона, яку провадив сам начальник центрального управління поліції, зустрілася з натовпом уболівальників футболу, що поверталися зі стадіону, трохи розпалені вином, а трохи роздратовані поганою грою. Те, що було потім, скидалося на відступ наполеонівських військ з-під Ватерлоо або на візит папи римського до Єрусалима. Хвилин через три озброєна кийками поліція вже гамселила і уболівальників футболу, і прихильників миру. На приголомшених людей натискали мотоциклісти й коні. Демонстранти й уболівальники футболу почали лупцювати одні одних, не знаючи, за що. Нарешті поліцаї в уніформі під гарячу руку заходились молотити й своїх колег, убраних у цивільне. Самого начальника центрального управління поліції довелося визволяти вертольотом.

Щоправда, не тим, де сидів Гунвальд Ларсон. Уже через кілька хвилин Ларсон наказав механікові:

— Лети, хай йому біс. Лети куди завгодно, аби тільки далі від цього місця.

Близько сотні людей заарештовано, кілька сотень дістали травми. І ніхто з них не знав, за що.

А начальник центрального управління поліції, як завжди наказав:

— Щоб не було ніякого розголосу!

XXVI

Мартін Бек знов їхав верхи на коні. Низько нахилившись до гриви, мчав щодуху рівниною, оточений вершниками в регланах. Попереду стояла російська артилерія, а з-поміж мішків із піском на нього дивилося дуло гармати. Знайоме чорне око смерті. Ось назустріч йому вилетіло ядро, почало рости, дедалі більшати, аж поки нарешті затулило собою все.

Це, мабуть, була Балаклавська битва. За мить він уже стояв на командному містку «Лайона». «Невгамовний» та «Куїн Мері» щойно вибухнули, і їх поглинуло море. Примчав гінець і крикнув:

— «Принцес Роял» злетіла в повітря!

Бітті нахилився вперед і спокійно, проте голосно сказав, пересилюючи шалений гамір бою:

— Беку, щось сьогодні негаразд із нашими кораблями, дідько б їх ухопив! Візьми на два румби ближче до ворога!

Потім почалась та сама сцена з Гарфілдам і Гіто, Мартін Бек зіскочив з коня, перебіг через вокзал і перехопив кулю на себе. А тієї секунди, коли він от-от мав сконати, до нього підійшов начальник центрального управління поліції, приколов до його прострілених грудей медаль, розгорнув щось схоже на пергамент і сказав рипучим голосом:

— Тебе призначено начальником управління поліції, платня за розрядом Б-3.

Президент лежав ницьма, по пероні котився циліндр. Набігла хвиля пекучого болю, і Мартін Бек прокинувся.

Він лежав у ліжку, геть мокрий від поту. Кліше цих снів ставали дедалі гірші. Цього разу Гіто скидався на поліцая Еріксона, Джеймс Гарфілд був елегантним джентльменом, начальник центрального управління поліції — таким, як він і є в житті, а Бітті — схожим на свій портрет, зображений на порцеляновій чашці, випущеній 1919 року на честь Версальського миру: трохи зарозумілий вираз обличчя, на голові — лавровий вінок. А взагалі сон і цього разу був повний нісенітниць і хибних цитат.

Дейвід Бітті ніколи не казав фрази: «Візьми на два румби ближче до ворога!»

Згідно з усіма приступними джерелами, він сказав: «Четфілде, щось сьогодні негаразд із нашими кораблями, дідько б їх ухопив! Візьми на два румби ліворуч!»

Щоправда, це не міняло суті. Адже два румби ліворуч у цьому разі й було два румби ближче до ворога.

А ще, коли Гіто скидавсь на Карадіна, він стріляв із пістолета «гаммерлі інтернейшнл». А тепер, коли він нагадував Еріксона, то тримав у руках «деррінгер».

Крім того, в битві під Балаклавою тільки Фіцрой Джеймс Генрі Сомерсет був у реглані.

Не мали його сни ні ладу; ні глузду.

Мартін Бек скинув піжаму й пішов під душ.

Обпікаючи шкіру крижаною водою, він думав про Рею. Вчора ввечері він поводився трохи дивно. До цієї думки він повертався ще й дорогою до метро. А коли опинився в своєму кабінеті й сів до столу, то раптом гостро відчув свою самотність.

Зайшов Кольберг і спитав, як він себе почуває. Що йому сказати? Мартін Бек коротко відповів:

— Нічого.

Кольберг був засмиканий і майже відразу пішов. У дверях він ще обернувся:

— Справа з пограбуванням на Горнсгатан, здається, з'ясована. І ми маємо всі шанси спіймати Мальмстрема й Мурена. Але не швидше, ніж у п'ятницю. А як твоя замкнена кімната?

— Непогано. Краще, ніж я сподівався.

— Справді? — Кольберг постояв кілька секунд і додав: — Мені здається, ти сьогодні бадьоріший. Ну, бувай.

— Бувай.

Залишившись знов самий, Мартін Бек почав думати про Сверда.

І водночас про Рею.

Вона дала йому більше, ніж він сподівався, — звичайно, для слідства. Три нитки, а може, й чотири.

Сверд був хворобливо скупий.

Сверд завжди-принаймні багато років — замикався на десять замків, хоч у квартирі не тримав нічого, що варто було б украсти. Сверд був хворий і незадовго до смерті навіть лежав в онкологічній клініці.

Може, він ховав гроші? А коли так, то де?

Може, він чогось боявся? Тоді чого? Що, крім власного життя, він так охороняв, замикаючись у своєму лігві?

Яка в нього була хвороба? Онкологічна клініка наводить на думку про рак. Та якщо він був приречений, то, навіщо так замикатися?

Може, він боявся когось? У такому разі кого?

І чого