Читати книгу - "Quo vadis"

Тут уже перестали говорити про маленьку Августу і про те, що вона померла від чарів. Згадує ще часом про неї Поппея, але розум імператора зайнятий чимось іншим; зрештою, якщо правда, що божественна Августа знову при надії, то і в неї пам'ять про те дитя щезне безслідно. Ось уже днів кільканадцять, як ми в Неаполісі, а радше в Байях. Коли б ти був здатен до мислення про будь-що, то відлуння нашого тут перебування мусило б дістатися твоїх вух, бо весь Рим не говорить напевне ні про що інше. Отже, поїхали ми просто в Байї, де спершу нас обступили спомини про матір і докори сумління. Але чи знаєш, до чого Агенобарб уже дійшов? Ось, навіть убивство матері є для нього тільки темою для віршів і приводом для розігрування блазенсько-трагічних сцен. Він відчував давніше істинні докори лише тому, що він боягуз. Тепер, коли переконався, що світ, як був, під його ногами, а жоден бог не помстився йому, він удає тільки, аби розчулювати людей своєю долею. Іноді схоплюється ночами, стверджуючи, що його переслідують Фурії, будить нас, оглядається, прибирає позу актора, що грає роль Ореста[202], й до того ж кепського актора, декламує грецькі вірші й стежить, чи ми в захопленні від нього. А ми, ясна річ, у захопленні! І замість того, щоб сказати йому: «Йди спати, блазню!», налаштовуємо себе на тон трагедії й захищаємо великого артиста від Фурій. Присягаюся Кастором! Мусило ж до тебе дійти принаймні те, що він виступав уже публічно в Неаполісі. Зігнано всіх грецьких голодранців із Неаполіса й навколишніх міст, які наповнили арену такими неприємними випарами часнику й поту, що дякував я богам, бо замість того, аби сидіти в перших рядах серед августіанів, я був із Агенобарбом за сценою. І ти не повіриш, він боявся! Боявся насправді! Брав мою руку і прикладав собі до серця, що билося дійсно прискорено. Важко дихав, а за хвилину, коли треба було виходити, зблід, як пергамент, і чоло вкрилося краплями поту. А знав же, що в усіх рядах сидять преторіанці, озброєні киями, якими в разі потреби мали підтримувати запал публіки. Та потреби не було. Жодне стадо мавп із околиць Карфагена не змогло б так вити, як вила ця голота. Кажу тобі, що запах часнику долітав аж на сцену. Нерон же кланявся, притискав руку до серця, посилав поцілунки рукою і плакав. Потім вривався між нас за сцену, де ми його чекали, як п'яний, волаючи: «Чого варті всі тріумфи проти цього мого тріумфу?» А там голота все ще вила і плескала в долоні, знаючи, що виплескує собі милості, дарунки, частування, лотерейні білети й нове видовисько з імператора-блазня. Я їм навіть не дивуюся, що плескали, бо того досі не бачено. Він же повторював за хвилину: «Ось що значить греки! Ось що значить греки!» І здається мені, що відтоді його ненависть до Рима ще зросла. А все-таки до Рима вислано було гінців з повідомленням про тріумф і сподіваннями у найближчі дні подяк сенату. Відразу ж після першого виступу Нерона стався тут дивний випадок. Театр завалився несподівано, але тоді, коли люди вже вийшли. Був я на місці події й не бачив, аби видобуто хоч один труп із-під руїн. Багато хто, навіть серед греків, дивилися на те, як на гнів богів за приниження імператорської влади, але він, навпаки, стверджував, що то милість богів, які напевно опікуються його співом і тими, що його слухають. З цієї нагоди жертвопринесення по всіх храмах і великі подяки, для нього ж нове заохочення до подорожі в Ахайю. Кілька днів тому говорив мені, одначе, що боїться, як до цього поставиться римський люд і чи не збунтується, як із любові до нього, так і з побоювання щодо роздачі хліба та видовищ, які б його через тривалу відсутність імператора могли оминати.

Їдемо, одначе, до Беневента[203] оглядати шевські пишноти, що ними хизуватиметься Ватиній, а звідти, під покровительством божественних братів Єлени[204], у Грецію. Щодо мене, помітив я одну дивну річ, що, коли перебуваєш серед божевільних, робишся також божевільним, а більше того, знаходиш певну чарівність у божевіллі. Греція й подорож у тисячу цитр, якийсь тріумфальний похід Вакха, серед увінчаних миртовою зеленню, листям винограду, жимолостю німф і вакханок, колісниці з запряженими в них тиграми, квіти, жезли Діоніса, вінки, вигуки: «Evoe!», музика, поезія й аплодуюча Еллада, все добре, але ми тут плекаємо ще сміливіші наміри. Нам хотілося б створити якусь східну казкову імперію, царство пальм, сонця, поезії перетвореної на сон дійсності, перетвореного на суцільне блаженство життя. Хотілося нам забути про Рим, а центр всесвіту розташувати десь між Грецією, Азією та Єгиптом, жити життям не людей, а богів, не знати, що таке повсякденність, плавати на золотих галерах під захистом пурпурових вітрил, бути Аполлоном, Осірісом[205] і Ваалом[206] ув одній особі, рожевіти з зорею, золотіти із сонцем, сріблитися з місяцем, володіти, співати, мріяти… І чи повіриш, що я, хто має ще на сестерцій здорового глузду і на ас розважливості, даю себе, одначе, захопити цим фантазіям, і даю захопити тому, що коли вони й нездійсненні, то принаймні величні й незвичайні… Така імперія казкова була б, мабуть, чимось, що колись, колись, через багато віків видалося б людям сном. Якщо Венера не прибирає образу такої собі Лігії або хоча б такої рабині, як Евніка, і якщо не прикрашає життя мистецтвом, то само по собі воно марне й нерідко має мармизу мавпи. Але Міднобородий не здійснить своїх намірів хоча б тому, що в цьому казковому царстві поезії та Сходу не має бути місця для зради, підлості й смерті, а в нім під машкарою поета криється бездарний комедіант, дурнуватий візник і паскудний тиран. Через це тим часом душимо людей, що нам якимось чином заважають. Бідолашний Торкват Силан є вже тінню. Розрізав собі вени кілька днів тому. Леканій і Ліціній зі страхом стають на консульські посади, старому Тразеєві не уникнути смерті, бо він сміє бути чесним. Тигеллін і досі не може дістати наказу, щоб я розрізав собі вени.