Читати книгу - "Фауст"

class="v">Того пиши заупокій.

Найкраще всіх вас просто перебити.

Мефістофель

Як так — сам чорт не знає, що робити.

Бакаляр

Не схочу я — то й чорта вже чортма.

Мефістофель

(набік)

Той чорт тебе підсяде жартома.

Бакаляр

Це — юності покликання й порив!

Де взявся світ? Це ж я його створив,[68]

Я вивів сонце із безодні вод,

Я місяця підняв на небозвод,

Для мене день засяв і щезла мла,

Земля зазеленіла, зацвіла,

І, щоб потішить мій натхненний зір,

Заграло небо безліччю сузір;

Не хто, як я, дав мислі вихід знов

З філістерства тісних, щімких оков;

А сам я повен благородних дум,

Іду, де зве мене свободний ум,

Іду — і дух угору підійма,

Переді мною світ, а ззаду тьма.

(Іде).

Мефістофель

Іди собі, чудний гордяче!

Сказав би я тобі, одначе:

Чи мислиш ти дурне, чи мудре щось, —

Ця мисль уже була колись в когось.

Та це ні крихти нам не шкодить,

Ще рік, ще два — і зміниться воно:

Хоч як безглуздо сусло бродить, —

Виходить все одно вино.

(До молоді в партері, що не аплодує).

Вам не до мислі виклад мій?

Ну, добре, добре, дітки милі…

Вважайте — чорт уже старий

І тільки старшим зрозумілий.

Лабораторія в середньовічному стилі

Громіздкі й неоковирні пристрої для фантастичних цілей.

Вагнер

(край вогнища)

Дзвенить дзвінок як в божевіллі,

Здригають стіни закоптілі;

Не можуть довго вже тривати

Чекання вимучені хвилі.

Струмує світло бліднувате,

Засяла колби середина —

Мов жевріє жива жарина,

Он, мов карбункул, вже блискоче

Проміння в темряві уроче.

А от і білий пломінь блима —

Коли б хоч цей раз не погас!

Ой, пробі! Грима хтось дверима…

Мефістофель

Вітаю вас у добрий час!

Вагнер

(боязко)

Вітаю й вас — це зоряна година!

Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть!

Велике диво твориться в цю мить.

Мефістофель

(тихше)

Яке ж би то?

Вагнер

(ще тихше)

Тут робиться людина.

Мефістофель

Людина? Ну?! Та в димній тій дірі

Для любощів умови невигідні.

Вагнер

Бігме! Зачаття способи старі

Ми визнали за дурощі негідні.

Той ніжний пункт, звідкіль життя все йшло,

Те нутряної сили джерело,

Що для відтворень і давало й брало,

Близьке й чуже засвоюючи дбало, —

Це все здаю в архів однині я.

Хай плодиться по-давньому звір'я,

Шляхетніша ж натурою людина

Чистіш, гідніш родитися повинна.

(Повертається до вогнища).

Глядіть! Блищить! Усе, виходить, вірно:

Всі речовини скласти лиш домірно,

Тут суміш — от що головне;

Людське надіб'я скомпонуєм,

У колбу добре залютуєм,

Його належно сублімуєм,

То діло певно не схибне.

(Знов повертається до вогнища).

Звершається! Оформлюється маса.

Тут видно вже, що спроба удалася.

От вам одна з природних таємниць,

Що зглиблює ума людського міць.

Все, що природа лиш організує,

Уміння наше теж кристалізує.

Мефістофель

Багато взнав, хто довго жив,

Тому не в дивину весь світ широкий.

Подибував я вже в мої мандрівні роки

Кристалізованих людців.

Вагнер

(все пильнуючи колби)

Шумує, грає, копошиться,

Іще хвилина — і звершиться.

Великий план чудний у першу мить,

Та розум наш всі випадки розчислить,

І мозок, що прекрасно мислить,

Мислитель здужає створить.

(Захоплено дивлячись на колбу).

Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,

Мутніє, сяє; значить, постає!

Вже ясно видно — виграє

У ній гарнесенька людинка.

Чого ще треба у житті?

Ось таємниця без покрова:

Услухайтесь у звуки ті,

Уже ж то голос, вже ж то мова.

Гомункул

(з колби до Вагнера)[69]

Здоров, татусь! То ти мене створив?

Ну обійми ж, та стримуй свій порив,

Не дуже тисни, бо ще колба трісне.

Уже давно це діло звісне:

Природному відкриті всі путі,

А штучне має скніти взаперті.

(До Мефістофеля).

Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?

Гаразд, мені потрібен ти до краю!

В щасливий час верстав сюди ти путь;

Раз я існую — мушу чинним буть.

Мені уже робота закортіла —

Навчи мене, як братися до діла.

Вагнер

Одне слівце! Мені аж сором навіть —

Старе й мале трудні питання ставить,

Наприклад, це: ніхто ще не докаже,

Що тіло й душу так докупи в'яже,

Що їх ніщо неначе й не розлучить,

Проте одне другого завше мучить;

Або…

Мефістофель

Пожди! Це не яка дивинка:

А чом не ладять чоловік і жінка?

Шкода над цим і міркувать, мій друже,

Тут діло є — кортить малому дуже.

Гомункул

Де діло є?

Мефістофель

(показуючи на бічні двері)

Там покажи свій хист.

Вагнер

(усе вдивляючись у колбу)

Який же гарний хлопчик цей протист!

Бічні двері розчиняються, видно — Фауст на ліжку.

Гомункул

(здивовано)

Значуще.

Колба вислизає Вагнерові з рук, ширяє понад Фаустом і освітлює його.

Гарне місце. Став прозорий[70]

В густім гаю. Купальниці вже голі.

Які ж хороші! Так і ваблять зори…

Але одна аж сяє в їхнім колі —

З геройського, з божественного роду.

У хвилі ось її ступають ноги

Охолодить пломінно-любу вроду

У ласці кришталевої вологи…

Та де взялись — залопотіли крила,

І біла зграя тихе плесо вкрила.

Дівчата врозтіч, лиш одна цариця

Спокійно жде, нічого не боїться

І радо бачить князя-лебедина,

Що вже підплив і лащиться в коліна

І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…

Та вже туман спустив густу куртину

І цю принадливу картину

Від мого погляду закрив.

Мефістофель

Чи ба, хлоп'я якого каверзує?

Таке мале, а хвацько фантазує!

Не бачив я нічого.

Гомункул

Та й не міг!

Ти зріс в країні десь північній,

У темноті середньовічній,

Між рицарства й попівщини вериг.

Твій зір до мороку лиш звичний.

(Розглядається).

Яке гидке слизьке каміння,

Яке витке низьке склепіння!

Прокинеться бідак — гай-гай!

Ізнов живцем у гроб лягай.

Гай, став, краса, дівчата голі

Йому ввижались в віщім сні,

І він би вжився в цій неволі,

Де не стає терпцю й мені?

Ходім відціль!

Мефістофель

Чи так, то й так, молодче!