Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

— Гм, ні.

Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.

А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.

— Ага, ну, добре, — сказав він, — тоді я просто так походжу.

— Ні, — сказав Гарграварр, — Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.

— Он як? — сказав Зафод. — Я ж не бачу вас.

— А я буду щось наспівувати, — сказав Гарграварр. — Ви йдіть на звук.

Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити?

РОЗДІЛ 10

Як уже зазначалося раніше, Всесвіт — це хаотичний і великий простір.

Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.

Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.

До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її «розумне» населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив’язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.

І дійсно, єдині огларунці, які покидають своє дерево — ті, котрих проганяють з нього за скоєння мерзенного злочину: вони цікавляться, чи на інших деревах теж можливе життя, або ж навпаки, піддають сумніву існування інших дерев, які начебто не що інше, як ілюзії, що виникають від споживання надто великої кількості огларунських горіхів.

Така їхня поведінка може здатися екзотичною, але немає у Галактиці такої форми життя, якій не можна було б поставити на карб одного і того ж гріха. Ось чому Водоверть тотальної перспективи справді така жахлива, як про неї говорять.

Бо коли вас зачиняють у Водоверті, ви маєте можливість на одну коротку мить охопити поглядом усю неймовірну безконечність сотвореного світу. І десь на цій загальній картині ви помітите позначку, мікроскопічну крапочку на іншій мікроскопічній крапочці, яка означає:

«Ви ось тут».

Перед очима Зафода простягалася сіра рівнина, понівечена і сплюндрована. Вітер з диким виттям гуляв рівниною.

А посередині можна було помітити підвищення — сталевий купол. Оце те, зробив висновок Зафод, куди він прямує. Це й була Водоверть тотальної перспективи.

Коли він зупинився і безпорадно поглянув на дивну споруду, з купола несподівано долинув нелюдський крик жаху. Наче у когось виривали душу з тіла. Цей крик на мить заглушив вітер і затих.

Зафод здригнувся від страху, а кров у жилах застигла, наче рідкий гелій.

— Гей, що це було? — промимрив він, ледь ворушачи губами.

— Запис, — пояснив Гарграварр. — Запис голосу останнього засудженого, якого вкинули до Водоверті. Його завжди відтворюють для наступної жертви. Така собі прелюдія.

— Але ж це справді звучить жахливо… — затинаючись вимовив Зафод. — Може б, нам поговорити про це десь на вечірці за чаркою або ще деінде?

— Наскільки мені відомо, — почувся позаземний голос Гарграварра, — я, мабуть, зараз саме на одній з них. Тобто моє тіло. Воно частенько ходить на вечірки без мене. Каже, що я йому тільки заважаю. Он як.

— А що ж це з вашим тілом? — поцікавився Зафод, намагаючись відкласти на пізніше те, що очікувало на нього.

— Ну, воно… знаєте, воно зайняте, — невпевнено відповів Гарграварр.

— Ви маєте на увазі, що воно діє на власний розсуд? — запитав Зафод.

Перш ніж Гарграварр озвався знову, повисла довга і прохолодна пауза.

— Я повинен сказати вам, — нарешті відповів він, — що, як на мене, то ваше зауваження досить-таки образливе., Здивований та розгублений Зафод промимрив щось, вибачаючись.

— Та нічого, — сказав Гарграварр, — ви ж не могли знати.

Нещасний голос затремтів.

— А річ у тім, — продовжував він тоном, який свідчив про його наполегливе бажання тримати себе в руках, — річ у тім, що зараз ми з ним ведемо судовий процес про розділ. І я підозрюю, що він закінчиться розлученням.

Голос знову замовк, а Зафодові не спало на думку жодної відповіді. Він пробурмотів щось нерозбірливе.

— Мені здається, що ми погано підходили одне одному, — через деякий час знову продовжив свою розповідь Гарграварр, — нас завжди цікавили зовсім різні речі. Ми завжди дуже сперечалися з приводу сексу і риболовлі. Врешті-решт ми спробували поєднувати ці два заняття, але це привело до біди, як ви, напевно, можете собі уявити. І тепер моє тіло відмовляється впустити мене. Воно й чути не хоче про мене…

Знову настала напружена, сповнена трагізму пауза. А вітер і далі завивав над рівниною.

— Воно каже, що я його тільки стримую. Я зауважив, що фактично у тому й полягає моє завдання, щоб стримувати його, а воно відповіло, що подібних дурниць воно від мене вже наслухалося аж досить і йому начхати, і на тому ми розійшлися. За ним, мабуть, залишать моє перше ім’я.

— Чи ба? — сказав Зафод впівголоса. — Яке?

— Пізпот, — відповів голос, — моє повне ім’я — Пізпот Гарграварр.

Отака історія. Як вона вам?

— Ееее… — співчутливо протягнув Зафод.

— Ось чому я, розум, який залишився без тіла, отримав цю роботу наглядача Водоверті тотальної перспективи. Жодній істоті не ступати на поверхню цієї планети. Крім жертв Водоверті, але, боюся, їх не варто брати до уваги.

— А…

— То, може, розповісти вам про планету? Хочете послухати?

— Еее…

— Багато років тому це була процвітаюча, щаслива планета — люди, міста, крамниці. Загалом нормальна планета. Хіба що на центральних вулицях цих міст було трохи більше взуттєвих крамниць, ніж можна було вважати необхідним. Але поволі і підступно кількість взуттєвих крамниць і далі зростала. Це економічне явище загальновідоме, але тут на практиці воно обернулося трагедією, бо чим більше крамниць відчиняли, тим більше взуття необхідно було пошити, а тому воно ставало гіршим і носилося погано. А коли воно ставало все гіршим, людям доводилося більше купувати, щоб не ходити босими, і знову зростала кількість взуттєвих крамниць. Аж доки ціла тутешня економіка не перейшла через те, що, якщо я не помиляюся, назвали Межею взуттєвого розквіту, коли стало економічно неможливо будувати щось інше, крім взуттєвих крамниць. А в результаті — крах, руїна і голод. Більша частина населення вимерла. Малочисельний гурт тих, кому була властива відповідна генетична нестабільність,