Читати книгу - "Насолода"

І то були чари, яких не можна ані визначити, ані висловити. Здавалося, вона досі носить у собі сліди від світла, яке її огортало, від пахощів, які вона вдихала, від мов, що їх вона чула; здавалося, вона зберігає в собі в неясному, змарнілому, зблідлому вигляді всі чари цих сонячних країн.

Увечері, у великій залі, яка виходила в передпокій, вона сіла до фортепіано, відкрила його й запитала:

– Ти ще граєш, Франческо?

– О, ні, – відповіла маркіза. – Я перестала навчатися музики вже кілька років тому. Вважаю, що багато приємніше просто слухати її. Проте я намагаюся протегувати мистецтву, й узимку в моєму домі завжди лунає гарна музика. Правда ж, Андреа?

– Моя кузина надто скромна, донно Маріє. Вона не просто протегує музиці, вона намагається відродити в ній добрий смак. Саме в цьому році, в лютому, в її домі її турботами були виконані два квінтети, один квартет і одне тріо Боккеріні[171]й один квартет Керубіні. Це музика, майже всіма забута, але дуже приємна й вічно юна. Адажіо та менуети Боккеріні вражають дивовижною свіжістю, й лише його «Фінали» здаються мені трохи застарілими. Ви, звичайно, дещо про нього знаєте…

– Пригадую, я чула один із квінтетів чотири чи п’ять років тому, в Брюссельській консерваторії, і він здався мені чудовим і зовсім новим, наповненим несподіваними епізодами. Я добре пам’ятаю, що в деяких частинах той квінтет завдяки унісонному звучанню тих або тих інструментів звучав як дует, але завдяки відмінності тембрів виникали надзвичайні ефекти. Я не зустрічала нічого подібного в інших інструментальних композиціях.

Вона говорила про музику з тонкою обізнаністю. І щоб передати почуття, які розбуджувала в ній певна композиція або вся творчість того чи того композитора, користувалася надзвичайно доречними зауваженнями і яскравими образами.

– Я виконувала й слухала багато музики, – сказала вона. – І від кожної симфонії, від кожної сонати, кожного ноктюрна, одне слово, від кожного музичного твору я зберегла видимий образ, уявлення про його форму та колір, людську постать, групу постатей, пейзаж; тому всі мої улюблені твори мають назву залежно від того образу, який вони розбудили в мені. Так, наприклад, я маю «Сонату про сорок невісток Пріама», «Ноктюрн про красуню, яка заснула в лісі», «ґавот жовтих дам», «Джигу про млин», «Прелюдію про краплю води» і таке інше.

Вона засміялася тихим сміхом, який з цих сумних вуст пролунав із витонченою грацією і вразив, наче несподівана блискавка.

– Ти пам’ятаєш, Франческо, як у коледжі ми псували музику бідолашного Шопена, нашого божественного Фредеріка, безліччю коментарів на берегах нот? Ти була моєю співучасницею. А одного дня після серйозних дискусій ми вирішили змінити назви всіх творів Шумана; і кожен новий заголовок супроводжувався довгою пояснювальною приміткою. Я зберегла ті примітки для пам’яті. Коли сьогодні я граю або слухаю Myrten і Albumblätter,[172] усі ті таємничі зауваження мені незрозумілі; моє бачення і мої враження тепер зовсім інші, і я переживаю надзвичайно витончену втіху, коли маю змогу порівняти сьогоднішнє відчуття з минулим, нове уявлення з давнім. Ця втіха подібна до тієї, яку ми переживаємо, перечитуючи власний щоденник, але вона, либонь, набагато меланхолійніша й напруженіша. Щоденник загалом – це опис подій реальних, хроніка днів щасливих і днів сумних, сірий або рожевий слід від життя, яке від нас утікає. Коментарі, проставлені на берегах книжки про музику, в молодості, є натомість фрагментами таємної поеми душі, яка розкривається, є ліричними виливами нашого ідеального сприйняття світу, історією наших мрій. Яка там мова! Які слова! Ти пам’ятаєш, Франческо?

Вона говорила з цілковитою довірою, можливо, з легкою душевною екзальтацією – так жінка, пригнічена тривалою необхідністю спілкуватися з людьми нижчого стану, або змушена дивитися на видовище банальності, має невтримну потребу відкрити свій інтелект і своє серце, відчувши подих вищого життя. Андреа слухав її з ніжним почуттям, яке скидалося на вдячність. Йому здавалося, що вона, розмовляючи про такі високі матерії перед ним і з ним, подавала йому лагідний знак своєї прихильності й майже дозволяла йому наблизитися до неї. Йому здавалося, він доторкається до краєчка цього внутрішнього світу не так завдяки значенню тих слів, що їх вона промовляла, як через звуки та інтонації її голосу. І знову йому вчувався голос іншої жінки.

Це був голос неоднозначний, точніше сказати, двостатевий, із відтінками двох тембрів: жіночого й чоловічого. Чоловічий тембр – низький і досить туманний – пом’якшувався, освітлювався, наближався до жіночого й іноді звучав так гармонійно, що вухо слухача дивувалося з нього й водночас захоплювалося ним. Як ото музика переходить від мінорного тону до мажорного, або коли музика, перескочивши через кілька болісних дисонансів, повертається до фундаментального тону, так і цей голос вряди-годи кардинально змінювався. Саме його жіночий тембр нагадував йому про голос іншої жінки.

І цей феномен був таким незвичайним, що його цілком вистачало, аби поглинути всю увагу слухача, незалежно від змісту слів. Адже чим більше вони завдяки ритму або модуляціям набувають музичного значення, тим більше втрачають свій символічний зміст. Душа й справді після кількох хвилин уваги піддавалася впливу таємничих чарів і напружено чекала й прагнула почути плавний музичний перехід, як ото буває, коли слухаєш мелодію, що її виконує музичний інструмент.

– Ви співаєте? – запитав Андреа в синьйори майже боязким тоном.

– Трохи, – відповіла вона.

– Заспівай нам, – попросила її донна Франческа.

– Гаразд, – погодилася вона. – Але лише наспівуючи, бо вже понад рік, як я втратила силу.

У сусідній кімнаті дон Мануель грав у карти з маркізом д’Ателета. Звідти не долинало ані звуку, ані жодного слова. Світло проникало в залу через великий японський абажур, досить непрозорий і червоний. Між колонами передпокою проникало морське повітря, вряди-годи ворушачи довгими пишними завісами й доносячи пахощі нижніх садів. Між колонами маячили вершини чорних кипарисів, що здавалися твердими, ніби витесаними з ебенового дерева, на тлі прозорого неба, що мерехтіло зорями.

Донна Марія сіла за фортепіано, сказавши:

– Позаяк нас тепер цікавить старовинна музика, я наспіваю мелодію з твору Паїз’єлло «Божевільна Ніна»[173] – божественно чудову річ.

Вона заспівала, акомпануючи собі. У вогні співу два тембри її голосу сплавилися, утворивши один потік – лункий, гарячий, ковкий, дзвінкий. Мелодія Паїз’єлло, проста, чиста, спонтанна, наповнена скорботною ніжністю й натхненним смутком, з прозорим акомпанементом, який лунав із таких стражденних уст і з такою палкою пристрастю, що чоловік, який одужував після поранення, схвильований до глибини душі, відчував, як музика проникає йому у вени, так ніби кров його зупинилася, щоб послухати. Тонкий холод проник аж до