Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Загалом картина складалася приблизно така.

Виходило, що кожна людина створює своє майбутнє. Незалежне від інших людей. І ці майбутні не складаються в єдине ціле. Ніяк. Вони такі різні, такі різноспрямовані, такі наснажені різними векторами… Але ж щось спільне можливе, воно неодмінне! Не може бути окремих майбутніх! Не може бути незалежності різних людей одне від одного! Не може!..

І божевілля цієї простої істини доводило Губченка до сказу. Це ж очевидна річ! Справді: кожен має бажання й прагнення, мрії, характер, якийсь алгоритм свого життя, всіх кроків, які робить. І в результаті будує майбутнє. Це нормально. Але коли ми аналізуємо майбутнє, створене різними людьми, виходить, що нічого спільного між ними немає. Немає!! Бо в цьому процесі відсутня ще одна людина. Головна.

Далі ще страшніше. Виходило, що суб’єктивність майбутнього, створюваного кожним, залежить від суб’єктивності когось третього. Чи другого. Радше третього — тобто людини, яка не залежить від дій іншої людини.

Погодьтеся, звучить не так зухвало, як безглуздо. От, наприклад, ви самодостатня людина. Скажімо, Ольга Приходько. Все ваше життя присвячене певній ідеї. Або не присвячене. Або не ідеї. Тобто ви собі живете своїм життям. Ні про що вічне, величне чи визначальне не розмірковуючи. Але алгоритм, тобто ритм, спрямування, призначення вашого життя веде людство до певного наслідку.

Далі починалося те, з чим Губченко в цілому був згоден. Що такого майбутнього бути в принципі не може. Не може бути майбутнього, залежного від волі одного дяді Саші!

Виникає запитання: хто такий дядя Саша? Запитання цікаве. Бо дядя Саша — це історично вірогідна особистість. Він живе в парадному Губченка й належить до homo sapiens. Однозначно. Незважаючи на те, що дядя Саша — алкоголік. Це нічого не змінює. Він така ж людина, як і Коміренко, як і Тихолоз. Так, дядя Саша — алкоголік. Це правда. Так, його вплив на історію людства — мінімальний. Але не нульовий. Дядя Саша на нього надзвичайно сильно впливає. Або не надзвичайно. Або не сильно. Це теж правда. Але ж впливає!

От наприклад, — сам собі пояснював, а радше — виправдовував свою ж теорію Губченко. Колись трапилося з ним, Губченком, захворювання. Осте- охандроз називається. Це може статися з кожним.

З Губченком було так. Він приймав делегацію. Винний — Тихолоз, він завжди в чомусь винний. У цьому випадку прийшов до Губченка кілька місяців тому — ще до появи МГ — і сказав, що директор шукає, хто б зустрів корейців. Що більше Губченко думав про цю історію, то глибше усвідомлював, що корейці тут ні до чого. Але вони справді були першопричиною. Він, може, й оминув би цю несподівану придибенцію, якби не корейці. Бо вони ні йому, ні комусь іншому не були потрібні. Просто собі делегація церкви Муна. Є така церква. Їх, церков, нині повно: жоден чоловік (і жодна жінка) всіх перелічити й оцінити не в змозі. Але кожна з них також певним чином впливає на розвиток історії.

Губченко тоді цілий день супроводжував цих корейців по місту, по різних установах і організаціях. Перекладача знайшли, але з японської. Мунівці японською говорили поганенько, однак таке-сяке порозуміння було. Що здивувало Губченка, так це те, що про цю церкву багато хто знав — і знав якісь недобрі речі. Більшість тих, кого вони відвідували (можновладці, церковники, вчені), цим візитом були вкрай незадоволені. І невдоволення своє виміщали не на корейцях — що з тих корейців візьмеш, — а на Губченкові й перекладачеві. Жодного разу за день їм навіть сісти не запропонували.

Корейців терпляче слухали. Ті розгортали великий альбом із численними фотографіями молодих людей, мудрих наставників і чарівних краєвидів — одне слово, про діяльність своєї церкви, клали його перед господарем чергового кабінету, гортали й змушували передивитися всі фотографії. На кожній сторінці вони радісно повідомляли, демонструючи неабиякі лінгвістичні здібності:

— Отіня інтєрєтна! — що означало «дуже цікаво».

Наступна сторінка:

— Отіня інтєрєтна! — І так до кінця альбому.

Губченко в цей час стояв зі своїм важким портфелем у руці (і навіщо тільки взяв його з собою, але що ж тут уже — звичка). Він жодної фотографії не бачив, але дедалі непохитніше був переконаний, що найцікавіша з них — нітєво інтєрєтнава.

Коротше, коли він уже садовив їх на потяг до Москви, здоров’я стрімкими кроками його полишало. А як потяг рушив, останні сили помчали за ним з останніх сил. До Москви.

Губченко стояв на вокзалі з важенним портфелем і не міг кроку ступити. У нього боліла вся ліва половина тулуба, боліла так, що дихнути було неможливо. Один необережний рух — і божевільний спазм стискав. Ніколи раніше такого з ним не траплялося. Він стояв безпорадний і наляканий, роздумуючи: це серце чи не серце? Спробувати піти на трамвай? Він спробував. Вистачило його тільки на те, щоб вийти з приміщення вокзалу. І стало ще гірше.

Просто поворушитися, повернутися, зробити крок — нічого цього він не міг. Поруч були телефонні автомати (мобілок у ті часи ми ще не знали). Він попросив якогось чоловіка набрати номер. Тоді, задихаючись, ледь утримуючи слухавку біля вуха, сказав дружині продуманий текст:

— Я біля входу на вокзал. Мені погано. Візьми таксі й приїдь по мене. — І повісив слухавку. Більше на жодне слово він був не здатний.

Дружина приїхала дуже швидко. З її та водія таксі допомогою Губченко так-сяк спромігся сісти на переднє сидіння. Жінка взяла осоружний портфель і сіла ззаду. Щойно зачинивши дверцята, почала розпитувати: що болить, коли почалося, що відчуваєш? Вона взагалі була дуже дбайливою, коли Губченкові траплялося хворіти. Це був її великий талант — піклування. Спочатку він намагався відповідати, а потім замовк і не реагував, думаючи з розпачливим страхом, як у своєму парадному долатиме сходинки на четвертий поверх.

А коли під’їхали, на ослінчику біля під’їзду побачили дядю Сашу. Власне, Саша був одного з ним віку, дядею його називала колись у дитинстві Губ- ченкова донька. Дядя Саша дуже дружив з усіма дітьми в дворі, пригощав їх цукерками, що лишилися від закуски. Так і зачепилося — дядя Саша й дядя Саша.

— Сашко! — щойно відчинивши дверцята таксі, гукнула Галя. — Допоможи!

І дядя Саша допоміг. Навряд чи хтось спромігся б допомогти краще. Він якось миттєво визначив, у чому проблема.

— Ти, головне, не бійся й не хвилюйся, — примовляв він. — Давай спробуємо спиратися на праву