Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Губченко спробував і не зміг. Одразу перехопило подих, і страшний біль пронизав усе тіло.

— Так, не виходить. Тепер спробуємо на ліву.

На ліву вдалося. Дивно — біль якраз концентрувався в лівій частині тіла.

— А тепер я спробую тягти тебе за праву.

І теж вийшло. Не те, щоб усі проблеми було вирішено, але Губченко рухався. Лівою спирався на бильце сходів, за праву його дуже обережно й делікатно тягнув дядя Саша, а ззаду з портфелем ішла дружина, бідкаючись і зітхаючи. Це дратувало. Хто ж людину найбільше дратує у скруті — найближчі люди!

— Ти не причитай, а от зараз на поверсі обжени нас і приготуй, куди його покласти, — миролюбно сказав дядя Саша. М’якість голосу компенсувала в нього жорсткість слів.

Вона слухняно виконала розпорядження, й коли вже випередила їх на цілий поверх, він додав навздогін:

— І чарчину приготуй. Це не тобі, - заспокоїв він Губченка. Дядя Саша знав, що у Губченка як людини непитущої чарчина в хаті завжди знайдеться. — Тобі, мабуть, зараз не можна. А може, й можна. Тільки ризикувати не варто. Завтра вже вип’єш.

Отак поволі, за якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин вони дійшли додому.

І тепер Губченко думав: хто ж насправді більше впливає на історію людства: він сам, Тихолоз, Коміренко, потенційний зять чи дядя Саша?

Хто винен?

Утім, якби й можна було дати відповідь на це запитання, все одно вона не допомогла б визначити відповіді на питання головне: як знайти об’єднаний, чи то пак об’єктивний, прогноз. Звичайно, можна подумати над таким собі аналізатором, до якого вносити різні скани, а він даватиме узагальнену картину. Але де знайти такий комп’ютер, як забезпечити йому належну пам’ять, цього навіть Губченко не міг уявити. І так сам лише голографічний перетворювач ізжер стільки гігабайтів, що хоч криком кричи. Йому принаймні таку машину створити несила.

Та й картина все одно буде з кожним новим сканом наближатися до об’єктивної, все ж лишаючись суб’єктивною. Об’єктивну картину, справжнє майбутнє можна буде побачити лише тоді, коли в комп’ютер буде введено скани всього населення Землі. Плюс безліч природних чинників. Такого комп’ютера не буде ніколи. Такий комп’ютер — це Бог.

Тож усе знову впиралося в Губченка. Він мусив просканувати себе, а цього якраз зробити й неможливо. Тобто можливо, звичайно, але за умови, що його просканує хтось інший. Тобто неможливо. Бо нікого іншого він у все це посвячувати не міг.

До того ж з’явилося ще одне: Губченко злякався. Здавалося б, він уже стільки лякав себе останнім часом, що мусив би загартуватись. Але то було інше. Він злякався свого скану. Що він несе людству? Яка його роль на цій Землі? Зараз можна думати в принципі що завгодно. Зараз можна гратися зі своїми численними частками, зі своїми різноманітними життями і вважати себе тим, хто допомагає людству вижити, стати кращим. Власне, кожен може так про себе думати, й ніхто не здатний переконати цього кожного в протилежному. У Губченка з’явилася можливість довідатися про себе правду. І стало страшно.

Бо як поважати себе, маючи таке знання? Як жити з цим? Може, це буде історія зради, як у Валєріка, може, зруйновані відстійники для сміття, як у Тихолоза, може, рожеві шмарклі, як у виховательки з дитсадка, може… Ні, в тому й річ, що в нього буде щось інше. Тому й страшно. Вперше винахідник подумав про МГ як про засіб для перевірки суспільної вартості особистості. Ще й не просто якоїсь особистості, а саме його, Губченка.

А що тут, зрештою, перевіряти? Чи сам він не знає собі ціну? Знає. Справді талановитий учений, може, навіть геніальний. Майстер та інженер — цілком управний. Непоганий письменник. Хоча й далекий від геніальності. Вірний чоловік. Добрий батько. Дисциплінований та ініціативний працівник інституту…

Господи, яка маячня! Божевільний аморальний учений, що придумав більше, ніж може осягнути, й тепер не знає, що з цим робити. Власне, як і всі винахідники, яких цікавить насамперед науковий бік справи, а вже її моральні плоди лишаються на периферії свідомості. Письменник!! Просто графоман, який навчився заробляти на писанні книжок. Чоловік, який ні в гріш не ставить думку дружини, зробив її нещасною вдовою при живому мужеві… Батько, що тяжко дурить свою доньку, не розповідаючи їй тієї страшної правди, яку знає сам. Працівник інституту, що використав приміщення й ресурси свого науково-дослідного закладу для виготовлення таємного приладу, яким не тільки сам-один користується, а ще й не повідомив своєму начальству про існування МГ. От і все. От і вся ціна. І що нового може йому розповісти МГ?

Впадаючи подумки у крайнощі, Губченко все ж не втрачав ясної голови, тому розумів: МГ не просто здатна розповісти нове. Вона може перевернути уявлення про світ і долю людства, а також про роль однієї людини — кожної людини — у здійсненні цієї долі. Бо якщо…

Дійшовши подумки до «бо якщо», Губченко почув дивний звук. Він озирнувся й устиг побачити, як ручка дверей повільно повернулася на своє місце. За мить перед тим хтось обережно й тихо намагався відчинити двері. Та оскільки Губченко з недавніх часів поклав собі за правило замикати двері на ключ, то відвідувач і не зміг застукати його зненацька.

Перед очима мимоволі постав образ Коміренка, який уособлював людей, що його послали до Губченка. Губченко їх не знав і не хотів знати, але мимоволі знав про них, як пишуть у детективах, «надто багато». Хоч як це дивно, але йому не стало страшно — радше цікаво. Що вони робитимуть тепер? Замкнутих ізсередини дверей відімкнути неможливо, особливо якщо зі шпарини не вийнято ключа. Можна, звісно, виламати двері. Не такі вони й міцні. Але чи наважиться кілер (чомусь він був упевнений, що це саме кілер) здіймати такий тарарам в інституті, де є й інші працівники, де є, зрештою, охорона?

За довгі роки роботи в лабораторії він вивчив, що тільки одним маршрутом можна дійти до дверей, щоб не зарипіли виснажені беззмінним і безремонтним служінням паркетини. Цим шляхом той гість і підкрався до дверей. На рівні очей двері мали вибитий сучок. Від нього лишився отвір, що під гострим кутом прошивав дерев’яне полотно наскрізь. Нічого крізь той отвір побачити неможливо. Але якщо підставити під нього долоню, на неї впаде маленька плямка світла — від лампи, що висить у коридорі безпосередньо над дверима. Губченко підставив долоню, й на ній нічого не з’явилося — ніякого сонячного зайчика. Це могло означати тільки одне: