Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Щось пояснити, як сподівався власник МГ, могло сканування Коміренка. Губченко, звісно, не втратив нагоди просканувати свого гостя, коли той запрошував його на роботу. Тепер чекав слушної миті, щоб подивитися, куди цей технічний біолог може завести м’ячик історії, якщо на полі не буде захисників.

Звільнена земля

І знову яскравий сонячний день пізньої весни. Густий ліс, через який неможливо пробратися. Крізь живу зелень проламуються навскісні промені. Ліс неторканий: ніде ні стежинки, ні навіть сміття. Можна припустити, що людська нога тут не ступала.

Губченко рушив просто крізь зарості й опинився на галявині. І тут — ні папірчини, ні цеглини, ні целофану. Він зрозумів, як це нудно: подорожувати в часі й не побачити людини. Де тут шукати людей, він не уявляв.

На галявину вискочив заєць. Сторожко повів вухами і щез у кущах. Тихо.

Зовсім тихо. Аж тепер до Губченка дійшло, що він від самого початку нічого не чує — жодного пташиного голосу. Він згадав своє місто 1986 року, коли там не було дітей і птахів. Одразу стало моторошно — радіація! Вона не могла йому зашкодити, але страх подолати вдалося далеко не зразу. Тільки поміркувавши й згадавши, що від радіації хвоя жовтіє, іржавіє, він вирішив перевірити радіаційний фон саме таким чином.

Далеко від міста він бути не міг — просторова похибка могла складати не більше ста кілометрів. А тут — навколо міста — ліси здебільшого мішані. Губченко рушив далі в гущавину й незабаром викотився в прозорий сосновий ліс. На чистій жовтій глиці стояли могутні стовбури з золотими плямами сонця, у вишині темною зеленню завмерли хмари колючих крон.

Ні. Радіації тут немає. Якщо і є, то незначна. Просто він, мабуть, потрапив у такі глухі хащі, де людей не буває. Досі, щоправда, не уявляв, що так близько від міста може бути подібне місце, без будь-яких слідів людини.

Губченко визначив свої координати. Він був приблизно за вісімдесят кілометрів від свого міста — просто на північ. Якщо рушити на північний схід, буквально за кілька кілометрів буде великий обласний центр. Нісенітниця. Він іще раз перевірив просторові координати. Так і є. Відкрив на моніторі карту. Правильно — сім-вісім кілометрів до будівель. Як таке може бути? Вони що, по гриби не ходять? Пікніків за містом не влаштовують? Вогнищ у лісі не палять?

Такого не буває.

«Та годі вже тобі! — сам собі сказав Губченко. — Такий став наполоханий! Не побачив битої пляшки в лісі й уже злякався. Поглянь лишень, яка краса довкола!»

Еге ж, краса… Заспокоїтися не вдавалося. Навпаки, напруження й страх зростали з кожною миттю. Не та людина Коміренко, щоб створити таке майбутнє — чисте й прекрасне. Ні. Щось тут усе ж не так. Хай немає сміття, але ж люди мають бути!

Він вирішив не ризикувати з електронікою і рушив навпростець, не оминаючи дерев, — на північ-північ схід, на максимальній швидкості. Вся подорож до міста не повинна забрати більше п’яти хвилин.

Важко було щось помітити чи почути на такій швидкості, і все ж через дві хвилини Губченко різко зупинив машину, повіривши якійсь неясній здогадці. Він повернувся на кілька десятків метрів, що здолав за інерцією, й побачив, що саме його зацікавило.

Видовище було таке гидотне, що Губченка почало нудити. На невеличкій галявинці лежав кістяк оленя. Тобто це вже потім чоловік здогадався, що то кістяк оленя, бо спочатку взагалі не міг зрозуміти, що воно таке — якась синя маса, що повільно ворушилася. А далі вже роздивився: кістяк оленя, густо обліплений дрібними синіми черв’яками. Їх була така кількість, яку годі й уявити. Раз по раз то тут, то там проглядала біла кістка, й миттю зникала під новим шаром черви. Що з кістяком робили ці черви, неважко було здогадатися, бо кістяк танув на очах, ніби то не тверді кістки, а м’яке морозиво. Він зник за кілька хвилин зовсім, колонія черв’яків розчинилася між травою й щезла.

І тут Губченко все зрозумів. І чому в лісі так чисто, й чому під самим містом не видно людей. Ніякого бажання далі подорожувати цим світом у нього не було. Він перевів важіль на повернення і знов опинився у своїй потаємній комірчині.

Дядя Саша

Усе стало на свої місця. Ось воно, те біопальне. Вкотре Губченко проклинав себе за неуважність. Тоді в кав’ярні, під пиво, коли Коміренко розбазікався, Губченко самовпевнено відключився від розмови, переконаний без будь-яких підстав, що це йому нецікаво. Так, займаються альтернативними джерелами енергії. Біологічними джерелами. Ще й жартував подумки: енергетичні слимаки…

А вийшло он як. Ці черви справді могли зробити революцію в історії людства. Така здатність знищувати відходи просто вражала. Який лад навели вони на землі! Усе ж перетравили. І людей також. Оце революція так революція!

Губченко вимкнув машину, прислухався до того, що діється в кабінеті, й вийшов. Усе було нормально, спокійно. Екран його комп’ютера блимав захисним гаслом: «Якби ж знаття!..»

Активізувавши комп’ютер, Губченко спробував заглибитись у роботу над плановою темою, що вже була так добре вималювалася перед візитом Коміренка. Звісно, нічого з того не вийшло.

Натомість замислився про те, чому всі варіанти майбутнього такі різні. Ясно, що кожен просканований (піддослідний кролик — невесело пожартував подумки) творить своє майбутнє. Ясно, що дай людям волю — заведуть не лише в неволю. В такі нетрі заведуть, що страшно подумати. І все ж мусить бути якась домінанта! А її немає. Нічого спільного. Що нова подорож — то зовсім новий, відмінний від інших світ. А якщо спільне і є, то поки що вирахувати його — Губченкові не до снаги.

Це дало поштовх, і він почав писати теоретичне обґрунтування. Так, крок за кроком, його наукова тема, підживлювана результатами нечуваного експерименту, просувалася вперед. «Ох і негідник, — мимохідь подумав він про себе. — На чому ж ти наукові досягнення куєш!»

Ну, та що ж. Що маємо, на тому й куємо, відповів собі. Потім робота захопила, й він уже не відволікався на міркування про моральність і долю людства. Коли тема цікава, можна ні про що, крім неї, не думати.

Він просидів до пізньої ночі й уже почав виходити на якісь результати. А вони були такі несподівані, що якби Губченко знав про них