Читати книгу - "Колекція гадів"

другий фронт. Батьки почнуть пресувати школярів за зауваження та неуспішність. Проте Плазун відразу вирахував спосіб мислення мого тата. І точно визначив: він так само не дасть образити й тебе, Черненко. Значить, чинити на нас тиск у такий спосіб, як він звик, у директора не вийде. Його нападки ніхто з наших батьків не сприйматиме серйозно. Але думати, що мій тато об'єднає довкола себе абсолютно всіх інших батьків, теж перебільшення. Виглядатиме, один батько настроює інших проти директора школи, який лише намагається навести порядок і дисципліну.

— Звідси простий висновок: ми лишаємося з Плазуном сам на сам. Подивимося, чия перетягне кінець кінцем, — сказав Черненко.

— Зараз ти правий, — погодився Білан. — Нам лишається виробити стратегію і тактику.

Та від того, що хлопці все розставили по своїх місцях, нічого надто не змінилося. Навпаки: вже через два дні відбувся непередбачуваний поворот подій.

У шкільній роздягалці раптом почалися крадіжки.

9. Торжество плазуна

Того дня усіх, починаючи з шостих класів, просто не випустили за поріг школи.

Для того, аби уявити собі, що і як відбувалося, слід нарешті дати невеличкий, але докладний опис шкільного приміщення. Отже, двоповерхова будівля, зведена чверть століття тому і капітально відремонтована в позаминулому році, умовно поділялася на два крила. Ліве займали молодші класи, з першого по п'ятий. З одного крила до іншого можна було, звичайно, перейти. Проте з першого вересня розпорядженням нового директора учням це робити заборонили.

Виняток становили лише активісти Групи залізного порядку. Вони на перервах чергували у коридорах, стежачи, щоб молодші не бігали на бік старших і навпаки. Попервах порушників виловлювали, покаранням було миття після уроків коридорів, якими вони так любили бігати.

Відповідно, у кожному крилі на першому поверсі була роздягальня. Від змінного взуття в школі давно відмовилися, але чіпляти верхній одяг у класах було заборонено ще раніше, при попередньому директорі. Роздягальні теоретично зачинялися на ключ, але практично цього дедалі частіше не робили: виходити на перервах надвір ніхто, навіть Плазун, заборонити не міг. Тому учні, здебільшого на великих перервах, вільно заходили до роздягалень, брали свої куртки і потім вішали назад. Відчиняти й зачиняти двері на кожній перерві було занадто клопітно.

Більшість учнів шостих — дванадцятих класів уже мали власні мобільну телефони. Брати їх на урок, тим більше користуватися на уроці, було заборонено з цілком зрозумілих причин. Тому мобільники лишалися в кишенях одягу, що зберігався в роздягальні.

Під час великої перерви того дня, учень сьомого «В» Тимур Гарєєв вирішив побігати з однокласниками в квача. Вдягнувши свою куртку і за звичкою перевіривши, чи лежить там подарована на день народження мобілка, хлопець не виявив її. Про всяк випадок перевірив іншу кишеню — теж нема.

Перше, що він зробив, — це зупинив у коридорі трьох чергових з червоними пов'язками із Групи залізного порядку і поскаржився, що зникла «трубка». Вже за три хвилини Вова Завгородній доповідав директору: в школі сталася крадіжка, поцуплено мобільний телефон просто з роздягальні. Плазун розпорядився поставити після уроків посилені наряди ГЗП і затримувати абсолютно всіх. Молодші теж виходили через ці двері, тільки уроків у них було на один менше. Значить, зі школи вони йшли раніше.

Коли напруження у гамірному гурті школярів біля виходу вже досягло точки кипіння, по гучномовцю всіх попросили пройти до актового залу. Денис і Максим так само, як і решта, не розуміли, що відбувається: потерпілого просили мовчати до певного моменту. Коли всі всілися, чекаючи роз'яснень, на сцену, як колись уже було, піднявся Анатолій Федорович. За ним — весь колектив, крім Юхима Юхимовича — той за звичаєм сидів у другому ряду.

— Не мучитиму вас зайвими передмовами, — почав директор, і його тріумф був неприхований. — Сьогодні в нашій школі стався ганебний, я б навіть сказав, кримінальний випадок. У Тимура Гареєва, хлопця з не дуже забезпеченої родини, вкрали мобільний телефон, подарований на день народження. — Плазун витримав паузу. — Я був і далі лишаюся противником того, щоб молоді люди вашого віку мали власні мобільні телефони. Ви іншої думки. Для вас це іграшки, атрибут моди, бажання бути або дорослими, або такими, як усі. Телефони — ваша особиста власність. Носити їх на уроки заборонено, і всі дотримуються цього правила. Таким чином, у крадіжці підозрюєтеся ви всі, без винятку!

Зібрання спробувало обурено зашуміти, але з першого ряду піднявся гурт з червоними пов'язками, очолюваний Завгороднім, і гудіння стихло.

— Ми проведемо власне розслідування в будь-якому разі, — суворо продовжив Плазун. — Щойно в нашій школі, яку я хочу зробити школою зразкового порядку, з'явиться міліція, я вважатиму це особистим ляпасом собі. А значить — своєю особистою поразкою. За будь-яких обставин тепер навіть наші шановні вчителі розуміють: Група залізного порядку не просто необхідна, її треба максимально підсилити. І наділити, відповідно, ще більшими повноваженнями. Вже нікого мої помічники з червоними пов'язками не обурюють. Але... про крадіжку... Це міг зробити кожен, кого під час уроку випускали до туалету чи до лікаря. Скласти список таких учнів доволі просто. Обшукувати кожного нема потреби: крадій напевне позбувся краденого. Скажімо, викинув через вікно, де міг чекати спільник. Тому сьогодні ви всі підете по домівках, я не думаю, що доцільно тримати вас тут до ночі — це не вирішення проблеми. Але до ранку Тимуру Гарєєву мусять повернути телефон. Цей чи інший — значення не має. Якщо цього не станеться, тоді я буду змушений ввести більш жорсткий режим у школі. Це означає: роздягальні зачинятимуть після початку першого уроку і відчинятимуть, коли закінчиться останній. Надвір не випускатимуть нікого. Отож шкільні курці нехай начуваються: активісти ГЗП ловитимуть їх по кутках. Подібні заходи призведуть і до багатьох інших незручностей. Вони суттєво обмежать вашу особисту свободу. Проте інакше я не бачу способу покінчити з крадіжками. І так триватиме доти, доки Тимур Гарєєв таки не отримає назад свою власність. Все, ви вільні.

Закінчивши урочисту промову, директор спустився зі сцени і, не дивлячись ні на кого, вийшов із залу. За ним вервечкою потяглися зніяковілі вчителі. У повній тиші розходилися учні.

Перспектива обмеження свободи нікого не тішила.

10. Зрада

Минуло ще два дні, перш ніж Максим Білан наважився на це.

Була п'ятниця, дванадцяте вересня. Він розумів: цей день запам'ятається надовго і ще не раз відгукнеться йому. Та інакше вчинити він просто не міг. Дочекавшись великої перерви, Білан спустився до директорського кабінету, постукав, отримав дозвіл і зайшов.