Читати книгу - "Напівдикий"

Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха.

Вона запалює сигарету й каже:

— Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися.

Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель — мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти…

Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван:

— Ти думаєш, я мав би щось зробити?

— Щоб розбудити Анналізу?

— Так.

Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується.

— Зробити щось таке, як?..

— Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити?

— Не вірю, що ти й досі цього не спробував, — дивується Ван. — Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, — вона дивиться на Анналізу. — Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається.

Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого.

Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу.

— Я знаю, що це не допомагає.

Ван затягується сигаретою:

— Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе?

Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті — шафа, ліжко, комод і стільці — зроблені з того самого дерева.

— Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди?

Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта — відчинені й порожні.

Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами:

— Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, — намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. — Потрібен відповідний ключ.

— Меркурія не користувалася ключами, — зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом.

У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому — Перс.

Волочу довший клунок до центру кімнати і там його розгортаю. Ця процедура мені неприємна. Меркурія закоцюбла, тож її нелегко витягти з цього згортка, і мені доводиться його шарпати, і ось уже Меркурія лежить горілиць із розплющеними очима, що вирячились на мене. Її очі й далі чорнющі, але в них уже не мерехтять зірки і не спалахують блискавки. Обережно обмацую її волосся, витягаючи з нього всі шпильки. Їх аж сімнадцять! Деякі з червоними черепами на кінцях, деякі чорні, білі, зелені, а деякі скляні. Не пригадую, які саме завдання виконує кожна з них, але Роза розповідала мені, що одні відмикають двері, другі відчиняють замки, а треті — вбивають.

Обережно складаю всі шпильки в кишеню. Тепер тільки треба загорнути Меркурію назад у гобелен. Я накидаю на неї один кінець гобелена, тоді обходжу довкола, щоб пропхати попід неї руки, і раптом бачу, як щось вислизає з Меркуріїної закривавленої сукні. Це срібний ланцюжок та медальйон із вишуканою застібкою, що заходить усередину. Медальйон лежить у такому собі гніздечку з ажурної сріблисто-золотої філіграні. Він не відкривається. Беру шпильку з червоним вістрям і пхаю її у медальйон.

Хтозна, що там є: якесь особливе зілля або рідкісний коштовний камінь. Але всередині медальйона лежить крихітний портрет дівчини, схожої на Меркурію. Та це не вона. Меркурія не настільки марнославна, щоб носити власне зображення. Мабуть, це її сестра-близнючка Мерсі, моя прабабуся. Її вбив Маркус, а я тепер убив і другу сестру. Чорні маги славляться тим, що вбивають своїх родичів, і, як виглядає, принаймні в цьому я вже стаю Чорним чаклуном.

Закриваю медальйон і ховаю його поміж складки Меркуріїної сукні.

Знову загортаю її тіло в гобелен і волочу його до бічної стіни кімнати.

У спальні я показую Ван шпильки.

— Оці з червоним черепом відмикають замки, — застромлюю вістря однієї з них у щілину, і звідти долинає приємне тихеньке клацання. Шухляда плавно відчиняється, і в ній ми бачимо малесеньку фіолетову пляшечку.

Ван бере її і витягує старезний корок. Нюхає вміст пляшечки й відсмикує голову, її очі сльозяться. Вона каже:

— Це зілля для того, щоб розбудити Анналізу. Достатньо, гадаю, однієї краплини.

— На губи?

— Це дуже романтично, але не надто ефективно. Краще просто до рота.

Беру пляшечку і, коли Ван відкриває Анналізі рота, нахиляю її. З пляшечки витікає в’язка крапля синьої рідини і, коли я вже починаю думати, що цього забагато, падає Анналізі в рот.

Тримаю пальці на дівочій шиї, намагаючись відчути пульс. Минає хвилина, нічого не відбувається. Я мацаю пальцями шию, минає ще одна хвилина, і враз мені здається, ніби я щось відчув… ледь вловимий пульс.

— Вона прокидається, — озиваюся.

Ван також торкає Анналізину шию.

— Так, але її серце ослаблене. Спробую зараз щось придумати.

І виходить із кімнати.

Анналіза не дихає

Це не добре. Це не добре. Анналізине серце б’ється занадто швидко. Серцебиття дедалі сильнішає, проте воно не зовсім нормальне, не регулярне. Я тримаю руку на її шиї, відчуваючи пульс, що стає все швидшим і швидшим… Потім я перестаю його відчувати, не відчуваю нічого. Пульс зник.