Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Вони вийшли до Комсомольського через три доби. Звідти генерала Хомчака на вертольоті евакуювали в штаб АТО в Краматорськ, інших доставили до Дніпропетровська.

Сашко Крим під час виходу колони по «зеленому коридору» отримав мінометний осколок у потилицю і помер на місці. Він прожив зі своїм новим позивним, яким так пишався – Гармаш – три тижні.

Його друг-артилерист Тарас Вогонь у ту ж саму мить, коли вбило Сашка, був тяжко поранений і, намагаючись урятуватися, виповз із автобуса в поле. В танк, що стояв поруч, влучив снаряд. Танк вибухнув і перетворився на смолоскип, у вогні якого загинув Тарас.

Сімейна справа Семенових

Будь сильним і відважним,

Не бійся і не лякайся,

Бо з тобою Господь, Бог твій,

У всьому, де ти ходитимеш.

(Іс. Нав.1:9)

– Ей, хлопчику! Це вулиця Доватора, номер двадцять три? – У хвіртці нерішуче маячили дві дівчинки років дванадцяти-тринадцяти в піонерських краватках і хлопець років двадцяти з комсомольським значком на лацкані сірого піджака. Всім своїм зовнішнім виглядом – короткою акуратною зачіскою, випрасуваними брюками, світлою сорочкою, серйозним сталевим поглядом – він утілював у життя приклад для молодших товаришів.

Ігор навіть позаздрив – зразково виглядають люди. Сам він стояв із мітлою в руках посередині двору, одягнений просто, по-робочому. Перед Дев’ятим травня йому захотілося ще раз прибратися:

– Так, – відповів сконфужено. Навіщо вони прийшли?

– Є хто-небудь з дорослих удома? – запитав комсомолець. – Потрібно розписатися в документі.

– Батько вдома. Тату! – неголосно покликав.

Батько вийшов на сходинки: як завжди, з привабливою посмішкою, привітним поглядом, середнього зросту, сухотілий, теж одягнений по-домашньому – картата сорочка з підвернутими рукавами, старі сірі штани, на голові – саморобний капелюх із місцевої газети, але чомусь здавалося, що він виглядає навіть більш святково, ніж гості.

– Доброго дня, – сказав, витираючи руки від фарби ацетоновою ганчіркою. – З чим прийшли?

– Гм, – кашлянув комсомолець. – Нас прислали з військкомату. Тут живе сім’я Семенових, правильно?

– Правильно, – відповів батько. – Тут.

– Ось… – комсомолець і дві піонерки зробили декілька кроків углиб двору і простягли аркуші паперу. – Вітаємо. Потрібно тут розписатися. Напишіть прізвище й ім’я, дату і час отримання нагородного листа.

– Якого нагородного листа? – не зрозумів батько. – Двадцять п’ять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні? Так я б і сам у військкоматі її забрав, таку медаль. Навіщо стільки урочистостей?

– Ах, ми не сказали! Даруйте, – піонерки збентежилися.

Ігор розглядав їх кирпаті носики в профіль – дівчата, напевно, його ровесниці – і думав, в якій школі, цікаво, вони вчаться і чим заслужили на таку честь – виконувати доручення військкомату?

– Ваш родич, Семенов Юрій Петрович, нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу! Вітаємо! – урочисто оголосив комсомолець.

– Але… – щось хотів сказати батько. – Як… – Ігор ніколи не бачив у нього такого здивованого і водночас розгубленого обличчя. Та він і сам був приголомшений не менше.

– Звичайно, ми знаємо, що Юрій Семенов героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, – продовжив комсомолець. – Але від цього його подвиг стає ще величнішим! Тому Комуністична партія…

– Юрій Петрович Семенов – це я! – нарешті, впоравшись зі словами, сказав батько.

– Чому посмертно? – скинув заціпеніння Ігор. Він давно відставив мітлу до яблуні й тепер пильно дивився на нагородні документи, йому не терпілося прочитати, що там написано. Його батько – Герой Радянського Союзу! Ні, він знав, що батько пройшов, точніше, проїхав у танку, точніше, в кількох танках, всю війну. Був поранений, перебував у полоні, втік, але про це все батько завжди розповідав у властивій йому манері – з усмішкою, легко, не заглиблюючись у деталі: там сестричка в госпіталі допомогла, там полька покохала і врятувала, там те, там се, словом, відбувався жартами від серйозної розмови про війну, як міг. Хіба що за святковим столом, коли приходили товариші, такі ж фронтовики, Ігор краєм вуха чув нерадісні розповіді. Не про подвиги – про те, як гинули товариші.

– Той самий? – здивувалися гості. – Юрій Петрович Семенов? Легендарний танкіст?

– Ну чому – легендарний? Звичайний танкіст… – батько повернувся з будинку з паспортом і спустився, злегка кульгаючи, сходинками в двір. – Дивіться.

Комсомолець і піонерки, не стримуючи емоцій, схилилися над паспортом.

– Усе збігається, – здивовано сказав комсомолець. – До останньої букви. Але чому тоді посмертно, Юрію Петровичу?

– Ти ще запитай, чому через двадцять п’ять років? – розсміявся батько. Він тримав нагородні документи в руках, не приховуючи торжественної усмішки. Ігорю теж кортіло підійти ближче, але він немов пустив коріння в землю за ці хвилини розмови і став ще одним деревом на подвір’ї.

– Синку, подивися, – батько сам простягнув йому папери, – як пишуть цікаво! Де треба розписатися, товариші?

Він стояв під білим розквітлим абрикосом – ще молодий, упевнений у собі чоловік, з відкритим красивим обличчям, який знає ціну життя і смерті. Дівчата-піонерки з неприхованим захопленням дивилися на нього – такими от і мають бути герої. Так вони і повинні виглядати… Якщо живі.

«Короткий конкретний виклад особистого бойового подвигу або заслуг.

Командир 3-ї роти старший лейтенант Семенов у бою за село Багриново 15.7.43 р. проявив взірець мужності і відваги. Діючи на лівому фланзі полку, рота при своєму просуванні зустріла опір самохідок і артилерії противника, які вели фланговий вогонь. Поєднуючи маневри з вогнем, рота під управлінням старшого лейтенанта Семенова допомогла 2-й танковій роті й піхоті, що взаємоділа з ними, захопити й утримати Багринове. Особисто старший лейтенант Семенов вогнем зі свого танка підпалив одну самохідку, підпалив бліндаж зі скупченням піхоти, штабну машину і два ручні кулемети, подавив вогонь однієї арт. батареї. Гарматно-кулеметним вогнем знищив 25 гітлерівців. Семенов загинув, ведучи вогонь із танка, що горів. Командир 36 ТП підполковник (Макаркін).

Командувач 61-ї армії гвардії генерал-лейтенант Бєлов. 22 липня 1943 р.

15 липня 1943 р. за бойовий подвиг на Орловсько-Курській дузі представлений до звання Героя Радянського Союзу.

Запис зроблений з нагородного аркуша архіву Міністерства оборони СРСР».

Дев’ятого травня за чаєм – мама за такої урочистої нагоди покликала родичів і друзів – Батько жартував:

– Ось що означає – нагорода знайшла героя!

– Так, Юрку, а ти двадцять п’ять років без Зірки ходив! Несправедливо! – пожартував хтось із гостей.

Батько спохмурнів:

– Та що ви, насправді! Приємно, звичайно… Але хіба це щось міняє?

Ігор одразу не зрозумів значення цих слів. Звичайно, міняє! Він-жеж і без Зірки не сумнівався, що тато – героїчний мужик, але із Зіркою це приймало… як би сказати правильно? Зовсім інший поворот, так.

Як не просили його того вечора розповісти подробиці бою, батько не погоджувався: