Читати книгу - "Казки на ніч"

— Хтось допомогає, а хтось їздить з наклейками «Я за Пу…». Якби війна була в Польщі, поруч з країною, то вони б, звісно, метушилися. А так з якого дива? Де та Україна? Та чи є вона?

— Усе так погано?

— Я не кажу, шо катастрофа, просто Німеччина зараз нагадує швидше Донбас, ніж, скажімо, Київщину чи Франківщину. Якшо в Києві ти йдеш у вишиванці свій серед своїх, то тут можна й нарватися. Тут набагато жорсткіше все. Два табори постійно воюють один з одним. Плюс у хуйлолюбів підтримка з боку російського ТБ, що вєщає німецькою.

- І шо робить?

— Те, шо й робили! Збирати гроші, купувати уніформу, машини, все, шо треба на передку. Це ж наша війна? Тож нам і перемагати ворога.

Небо затягли хмарки. На землю впали перші важкі краплини.

— Попили пива. — Славік піднявся з ковдри. — Нещасний день відпочинку і то через одне місце.

— Та нормуль! Пішли під міст! Дорозкажу тобі про нашу специфіку. Відпочинь, завтра будеш про дорогу думать!

Чоловіки забігли під міст. За мить усе навколо зникло за стіною води.

Полишаючи Донбас

Я полишаю Донбас. Полишаю цю випалену степову землю, червоні відвали териконів і розбиті важкою технікою дороги. Мені сумно, бо тут я полишаю близьких мені людей. Людей, про існування яких ще два роки тому я навіть не здогадувався, а тепер не можу без них жити.

Сьогодні я став свідком цікавого епізода. Здоровенний чорний кіт, гроза всього живого на подвір’ї, десь блукав, аж повернувся додому і першим же ділом накинувся на котячу шоблу. Почувши сичання чорного, коти чкурнули в різні боки. Однак одне сірувате смугасте кошенятко, завбільшки з кулак, яке щойно дудлило цицьку в мамки, вигнуло спину, виструнчило хвіст і засичало у відповідь. Чорний спочатку навіть не зрозумів, що відбувається, однак кошеня й не думало здаватися без бою.

— Отак і ми, — засміявся мій товариш. — Не зважаючи на те, шо ворог дужий і страшний, відступати й не подумаємо. Це наша земля.

І на душі стало затишно. Аж до самого потяга я згадував це маленьке мужнє кошеня. А вже в потязі, коли той віддалявся від Рубіжного, я побачив напис білою фарбою на цегляній стіні: «Я нікому тебе не віддам, люба Україна». І дата: 14.02.2014. Отак.

Добраніч.

Родичі

— Привіт, Тань.

— Привіт, Льош.

— Як ви там?

— Живі.

— Не смішно.

— Та я й не сміюся.

— Працюєш?

— Працюю.

- І шо, гроші платять?

— Минулого місяця вперше за рік дали. П’ятдесят баксів. Сказали, шо по курсу двадцять сім. А насправді помінять можна по двадцять один.

— А цього місяця?

— Аванс дали. Але в рублях. Трохи більше. І це ж так, без вєдомості, без нічого. Тицьнули. Будьте довольні.

— А за рік, шо пропрацювала?

— Сказали, шо то вам хай Україна платить.

— Так ти ж у них працювала?

— Та кому це цікаво? Не нравиця? Зараз понравиця! Тут все жостко. На роботу йдеш — очі в підлогу, з роботи — очі в підлогу. У них усіх зброя. Страшно. Жінку на базарі застрелили. Шось не так сказала чи шось не те, і все. З автомата чергу в лоток. Поховали.

— Тікай звідти, Тань.

— Льош, ну скільки казать? Кому я у вас треба? Своїх медсестер немає?

— Станеш на облік, шось придумаєм.

— Льош, то пусте! Оно тут люди від вас вертаються. Додому. Хай до поганенького, однак свого. Ти пойми, не може людина по чужих кутках усе життя прожить. Ну місяць, ну два, а потім усе одно додому тягне. Та й спокійніше стало. Обстрілів немає. А ці, козачки, ну то, може, й вони куди здриснуть з часом.

— А якшо ні?

— Ну якось буде.

- І шо оце робить, Тань?

— Чекать, братику. Мабуть, таки чекати. Може, таки ви нас назад відберете?

— Ох-ох-ох…

Михалич

Іван понад два роки не був на борту літака. Востаннє літав у Болгарію на відпочинок ще до війни. Літав з родиною.

— Тато, а ми летимо з нового терміналу? — щебетала Оксанка, накидаючи у валізу поверх зібраних дружиною речей своє «нужнеє».

— Та Бог його знає, мабуть, з нового, я ще з нього не літав, — усміхався Іван доньці. — А ти певна, що заєць тобі треба?

— Михалич? — Оксанка ставала посеред кімнати і впирала руки в боки. — Звісно потрібен, куди ж я без Михалича. Це ж мій заєць-охоронець.

Як же ж давно це було. Іван прикрив очі. Уже немає й нового терміналу. Та що там терміналу, всього аеропорту немає, та й квартира, за яку вони з дружиною так важко виплачували кредит, розвалена прямим влучанням. Здається, з тих часів, коли вони збиралися в Болгарію, минуло не два роки, а сила-силенна життів.

— Пристебніть ремені безпеки, — пролунав з динаміка приємний дівочий голос. — За мить наш літак вирушить за маршрутом Київ — Катовіце.

Молода стюардеса пішла між рядами перевіряти, чи відкинуті в пасажирів столики. Іван пристебнув ремінь і втупив очі в ілюмінатор, за яким, неначе мурахи, снували співробітники аеропорту.

Івану пощастило. Коли почалася війна, він одразу вивіз родину до Дніпропетровська, а потім переправив до Польщі, де жила сестра дружини. І лише потім пішов воювати. Слава Богу, в «ДУКу» вже були знайомі з Донецька, які так само прийшли звільняти рідну землю від влади мийщиків машин та охоронців супермаркетів.

— Візьми Михалича, — плакала на плечі, прощаючись, Оксанка. — Він буде тебе охороняти.

Він узяв. І весь час носив зайця на розгрузці. Той стирчав з підсумка, чим веселив побратимів, які знали історію зайця.

— О, Михалич теж на бойові?

— Ну куди ж я без нього.

Поранили Івана в Опитному. Вони ще з одним місцевим саме пішли подивитися одну не дуже відому всім козячу тропу, якою можна було б зайти в тил ворогу, коли пішов обстріл. Стріляли не спеціально по їхній групі, просто вони опинилися не в тому місці не в той час. Іван відчув, як обпекло праве плече й руку, а потім знепритомнів. Отямився вже в Пісках. Пацани знайшли і витягли їх обох. Поранених, але живих.

— А де Михалич? — прошепотів неслухняними губами Іван.

— Та тут твій заєць, ти за руку переживай, а не за зайця.

Зрештою руку склали. Спочатку прооперували в Дніпрі, потім довели до ладу в Києві. А тим часом дружина домовилася з діаспорянами про реабілітацію в Польщі. І ось Іван летів. У руці ще стирчали спиці, виглядало то досить страшно, однак найстрашніше було позаду.

— Пане! Пане, перепрошую, покладіть, будь-ласка, іграшку