Читати книгу - "Казки на ніч"

— Може, й рано для пива, — махнув рукою Толік, — та від вашого 0,2 «Кьольша» ніц мені не бендє.

Барменша посміхнулася і подала Толіку келих, який більше нагадував медичну колбу.

— Наздровє!

— Так, наздровє! Дзенькує!

Барменша відійшла, теронула ганчіркою старі важкі столи, визирнула на вулицю, де пішов дрібний дощ, і повернулася знов до Толіка.

- І шо в Укра`нє та во`йна? Вже лєпєй? Скінчона?

— Та яка там скінчона? Кінця й краю не видно тій війні.

— А тут ніц не мувлять вже.

— А шо мають говорити? То не німців війна. І не ваша. Коли дехто з наших і то вважає, шо це не їхня війна, то шо про цих казати?

Барменша на мить завмерла, закусивши губу, і мовчки крутила в руках ганчірку.

— А ти бив на во`йнє?

— Був.

— Жовнєжем?

— Ні, не солдатом. Я допомогу возив. І вожу.

— А тут шо робиш?

— До друзів приїхав. Форми вони назбирали, трохи грошей. Загрузимо машину і назад, в Україну.

— Хочеш ще пива? — Барменша посміхнулася. — Я пригощаю.

— А ти зі мною вип’єш?

Барменша глянула на годинник і мотнула білими космами.

— Думаю, трохи можна, німці ще сплять, позлазяться десь за годину, не раніш.

— Тоді давай! Думаю, з двох келихів приставати не почну.

— То нашо тоді й пити? — засміялася барменша.

Вона налила два «Кьольша» і підсіла до Толіка.

— Як у вас зараз піють, то цо мувлять?

— Кажуть «Слава Україні»!

— Слава Україні!

— Героям слава!

Ковьор

— Одного разу Ахметов приїхав до Туреччини, шоб купить собі ковьор…

Старий Мемет привстав з лежака, струсив попіл з цигарки і кинув погляд на вечірнє місто. Сонце ще торкалося Анталії своїм теплим промінням. Унизу шурхотів галькою Акденіз.

— Оце ти, діду, загнув, — зареготав Борька. — Сам за ковром приїхав?

Мемет навіть не повернув голови до співрозмовника, лише ще ковтнув тютюнового диму.

— Ти, турист, не іржи. Мемет знає, що говорить. Приїхав він, значить, купив у одного чоловіка ковьор і забув його забрать.

— Як це?

— Ну як? Забігалася людина. Літо. Тут тобі й помідори, й кавуни. Базар же ж. Ну і поїхав так в Україну, без ковра.

— Отак і лишився без ковра? Бідний Ахметов, — знов заіржав Борька.

— Ти не спіши, — обірвав Мемет, — то ще не кінець. І от поїхав, значить, Ахметов додому. І забув про ковьор. Минув місяць, два, півроку.

Мемет загасив цигарку об вологу гальку і сьорбнув чаю. Борька, що сидів на лежаку поруч, не відривав очей від моря.

— Аж раптом, одного дня, — продовжив старий, — дзвінок Ахметову в двері.

Борька повернув голову до старого, посміхнувся і навіть хотів щось сказати, однак змовчав.

- І значить, Ахметов відчиняє двері, а там стоїть турок з ковром. Ахметов згадав турка і здивувався його чесності. Питав, скільки грошей дати за чесність. Та тільки турок сказав, що не треба йому доплачувать, що коли Ахметов купив ковьор і заплатив, то він як чесна людина мав обов’язково товар доставити покупцю.

Мемет замовк. Він пив чай і неначе втратив інтерес до історії. Борька деякий час мовчав, однак не витримав.

- І що? Бідний турок за свої гроші поїхав назад, щоб знов торгувать коврами?

— Чому ж коврами. Зараз він управляючий мережею готелей «Ріксос». Зокрема, оно тим, бачиш, на горі стоїть.

— Да ладно, — засміявся Борька. — Торговець коврами тепер керує готельною імперією Ахметова? Дурня.

Мемет кинув погляд на сусіда і раптом крикнув у бік невеличкого кафе, де господар саме протирав столи.

— Осман, скажи, хто керує готелями «Ріксос».

— Ну хто… — Чоловік на мить відірвався від роботи. — Той турок, що Ахметову ковьор продав!

— Бачиш? — Мемет повернувся до Борьки. — Мемет не бреше, Мемет правду каже.

— Та ну вас, казкарі. — Борька скинув футболку й шорти. — Піду я краще купатися, ніж слухать історії про турецьких попелюшок.

Борька з розбігу стрибнув у море. Мемет кілька секунд дивився йому вслід, а потім знову взявся за чай.

Вітя

Тебе звали Вітя. Тобі було за сорок. Ти любив ловити рибу і знав, як її ловить. Ти взагалі багато чого знав. Знав, що за спиною люба і дитина. Знав, що життя хитке і його треба берегти. Не своє життя. Дитяче. І саме тому пішов на війну.

Міг не йти. Міг, як і до цього, трястися щодня в маршрутці на роботу, а ввечері, вкинувши літру пива, дзвонить сусіду з запитанням: «Ну шо?» Але пішов. І воював. Чесно. Ходив на бойові, а після відпрошувався в командира на кар’єри. Доки всі спали, ставив раколовки і топтав глиняне дно заплав Донця, дістаючи місцевих лупатих карасів, щоб зранку всі з батальйону їли свіжину і раділи життю.

Ми перетнулися раз. Раз за твої сорок п’ять і мої тридцять дев’ять. І ти пригощав мене раками, рибою і макаронами.

— Тримай пластик, — давав ти мені виделку. — Залізяки у нас, тільки якшо своя, а так, те, шо від вас наволонтьорили.

І я брав, їв і дякував. Як і твої друзі, що йшли, поївши, на бойові.

А сьогодні я дізнався, що ти загинув. Я навіть точно не знаю як. Ніби підірвався на розтяжці. Ти загинув під час перемир’я. У час, коли гармати мали мовчати.

Вітя, не знаю, що сказать. Дізнався, що в тебе доня. Буду думать, як підтримати, та ж тебе їй ніхто не замінить.

Спи, Віть, добраніч.

Німеччина

— Ти не повіриш, Славік, однак у нас тут теж війна і часом не слабша за ту, шо у вас, в Україні.

Сергій підійшов до річки, взяв невеличкий кругляк і запустив жабку.

— Два, три, чотири, п’ять, шість, — Славік посміхаючись рахував стрибки камінчика. — Молодець, брате, талант не проп’єш.

— Ага, но спробувать можна.

Сергій повернувся до товариша і сів на траву. Дістав з сумки пляшку «Кромбахера», відкрив і ковтнув.

— Знаєш, Славік, яке у дрезденських німців улюблене заняття?

— Та ж звідкіля?

— Сидіти отак, як ми, на березі Ельби і дудлити пиво. Або в пивнухах, або так, на березі.

- І шо в цім поганого?

— Нічого. Просто вони до чортиків не люблять, коли щось ламає заведений уклад.

- І?

— А наша війна ламає. Уся еміграція поділилася на два протилежні табори. Одні за Україну, інші за хуйла. І кожен, відповідно, намагається шось пояснити німцям. А їм воно не дуже-то й треба.

Деякий час чоловіки сиділи мовчки. Повз проплив біло-зелений пароплав. Великі колеса били по воді. На палубах бігали діти і фотографувалися туристи.