Читати книгу - "Казки на ніч"

— Пробач, сонечко, це не річ, — сумно посміхнувся Іван. — Це Михалич, мій бойовий товариш. Можна, я не буду його на поличку? Хіба друга на поличку можна?

Стюардеса завмерла, дивлячись на Івана, на розрізаний рукав військової куртки, на його руку в апараті, на зайця.

— Ні, друга на поличку не можна, — врешті промовила вона. — Давайте я його з собою заберу, а як злетимо, поверну.

Іван вирішив не сперечатися і простягнув дівчині зайця. Вона посміхнулася у відповідь і пригорнула іграшку до грудей.

— Не переживайте, все з другом буде добре. Розслабтеся.

Іван відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Літак уже котився по рулежці.

Молоді

Київ, вокзал, труба від «України». Він худий, у гірчичних шортах до колін. Вона висока, довгонога, у світло-блакитних джинсових шортах «під самі губи», синій футболці й з рюкзаком «Хелоу, Кітті».

Вона тиснеться до нього і ловить кожне слово. Він посміхається краєм рота й інколи проводить долонею по дівочій руці від плеча до ліктя.

— Три роки як я тут. Три роки не бачилися.

Дівчина дрібно киває на знак згоди.

— Я тут уже фактично мєсний.

Дівчина знову киває і посміхається.

— А знаєш, Людо, ти чудова.

— Я знаю, — тупить очі та: — Мені вже казали.

— Та ти шо? — Непідробний подив супутника. — І хто?

— Ну хто? Люди! — червоніє дівчина. — Усіх не згадаєш…

- І не треба! Люди різні, - гаряче шепоче він. — Мало лі? Може, шось лихе на умі?

— Та навряд. З чого б це?

— Ніхто не знає. — Він серйозний, як ніколи. — А хочеш, я тобі шось подарую?

— Мені? — ніяковіє дівчина.

— Тобі!

Він виймає з кишені щось завернуте в темну багату тканину.

— Шо це?

— Це? Блокнот. — Він нітиться, однак у наступну мить опановує себе. — Гарний блокнот. Дорогий. Це на презентації дали. Тримай. Тут можна все записать. Ти ж тільки стартуєш, завойовуєш місто. Тобі точно згодиться.

— Дякую. — Вона ступає на ескалатор і ховає блокнот у рюкзак. — Ти такий чуйний, розумієш, шо мені треба. Дай я тебе поцілую.

Він заплющує очі і складає губи трубочкою. Та щойно вона торкається його губ, впивається в них на повну силу.

— У-ух! — Вона на мить намагається відтулитися.

— Я люблю тебе, дурненька, — шепоче він, притискаючи її до себе.

Вона на секунду завмирає, а потім притискається всім тілом до нього.

Хоча мені й цікаво, шо буде далі, та я відвертаюся від них на ескалаторі. Хай завойовують місто разом. Воно того варте.

За життя

— Пивіт, Ванька. — Сергій підійшов і сів поруч на колоду.

На місто опускався вечір. В озері відбивалися високі будинки, у деяких вікнах уже світилося. Ванька курив і дивився на воду. Вудка, яку він приніс, не була навіть розкрита, так і стояла притулена до верби.

— Привіт, Сергію, — простягнув руку. — Давно не бачилися.

— Шо є, то є. Як справи?

— Та як? Як і в усіх.

— Ну прям так, як у всіх? — Сергій закурив. — У всіх же ж по-різному. Он у другому парадняку нові жильці на лендроверах з донецькими номерами. Так у тих одні справи. Чув, на вихідних співали тут «В стєпь донєцкую…». А у баби Марусі з п’ятого будинку інші. Бачив у магазині, що стояла копійки рахувала, на молоко не вистачало. А ти кажеш, «як у всіх».

Чайка кілька разів крутнулася в повітрі біля берега, глянула на чоловіків, щось крикнула і полетіла до іншого берега.

— Так додав Марусі?

— Грошей? Канєшно, додав. Хоч і не хотіла брати. Соромно.

— Молодець.

— Та пусте то всьо. Ти як? Шо там на фронті?

— По-різному. День на день не припадає. Війна вона війна і є.

Деякий час чоловіки мовчки дивилися на воду.

— Шось ти писать менше став. — Сергій закурів іншу цигарку. — То з соцмереж не вилазив, а це, дивлюся, буває, шо кілька днів немає.

— Більше думаю. Та й гроші шукаю пацанам. А грошей тих з кожним днем усе меншає. Обносилися люди.

— То правда. Ну нічого. Як колись казали, труднощі для того й існують, щоб їх долати. Ти ж розумієш, шо в наш час за одного битого двох небитих дають. Впораємося.

— Та впораємося. — Ваня витяг телефон і глянув на годинник. — Ладно, порибалили і будя. Головне, щоб були биті, а не вбиті.

— Це точно.

Пожежа

Валік спинився біля парадняка і, знявши з плеча, повільно опустив на землю чималу сумку. Шумно видихнув і розтер затерпле плече.

— О, привіт! — З парадняка винирнув сусід Славік і простягнув Валікові руку.

— Привіт!

— А звідки це ти з таким сумарьом?

— З реабілітації. Після лікарні був у санаторії, а це вже додому.

— Я чув про те, шо сталося тоді на пожежі, - спохмурнів Славік. — Навіть бачив тебе по тєліку.

— Так, служба пожежника непередбачувана. Я навіть і не пам’ятаю, як воно сталося. Тільки стояв біля лафета, гасив вогонь, аж раптом розплющую очі, а вже в «швидкій». Уже хтось бойовку знімає з мене, шось колють.

Чоловіки помовчали. Валік витяг цигарку і закурив.

— Ну головне, живий, — мотнув головою Славік. — Усе інше то не важливо.

— Знаєш, оце лежав у лікарні і багато думав про службу. Нема її. Розвалили пожежну охорону. Як ножем зрізали. На більшість з тих, хто працює зараз, не можна покластися. Он доки мене медики відкачували, то поцупили каску, бойовку, ремінь з сокирою і навіть чоботи. І ладно б не ясно хто, так свої ж.

— Як свої? — Славко аж поперхнувся димом.

— Отак. З іншої частини. Один водій з бочки, допоки метушня була, узяв каску і собі під сидіння всунув. Інший бойовку забрав. Добре, шо не всі скоти, знайшлися нормальні, подзвонили мені пізніше, розказали.

- І шо?

— Та приходили потім, вибачалися. Мовляв, забрали не собі, а шоб не зникло. Питаю, а чого ж самі не подзвонили? Мовчать.

— Да, діла.

— А чоботи і сокира з ременем, ті з кінцями.

Валік підняв з землі сумку і накинув на плече.

— Ладно, піду.

— Бувай, сусіде, — потиснув руку Славко. — І сильно не бери до серця. Ти ж бачиш, шо навкруги? Усе скотство повилазило, повипинало назовні.

— Так, ну хоч видніше стало, хто кому Рабіновіч!

— Це точно!

Свято

Ваня з Семеном сиділи в привокзальній кафешці. За великою, від підлоги до стелі вітриною вирувало життя. Проносилися машини, бігали люди. Скло було товсте, і звуки ззовні не долітали. Місто виглядало ніби в німому, хоч і кольоровому, кіно.