Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– За лист платня окрема – треба заплатити людині з канцелярії. Вони там під загрозою смерті зробили копію. Якби падишах дізнався, то повідрубував би їм голови. Тепер вони продають копії…

– Та чую, чую, – Юрій доплатив. – Розкажи, що було, коли султан цей лист почав читати.

Євнух тільки за голову взявся.

– Ой, що було, великий Аллах!

Він хотів розповідати ще, однак Юрій дав йому знак замовкнути: по стежині хтось ішов. Не гаючи хвилини, Кульчицький шугонув у зарості, євнух же розгублено пішов геть, оглядаючись за Юрієм. На щастя, гроші сховав у кишеню, хоча пика його була така перелякана, що тут же могла викликати підозру. Яничари порівнялися із ним, пройшли поруч. Не зайняли. Євнух попхався назад до палацу, яничари пішли у свій бік.

Кульчицький виліз зі схованки, роззирнувся й подався геть, подалі від того місця.

Від султанського палацу Кульчицький рушив вузькими стамбульськими вулицями до того місця, де розмістилися різні дипломатичні місії. Сам Юрій вважався перекладачем при місії Георга Куніка, посла імператора Леопольда. Тільки Юрій не пішов до пана Георга, а звернув убік. Далі був будинок австрійського резидента у Константинополі Джованні Батисти Казанови. Не оглядаючись, Кульчицький пройшов повз будинок, а тоді звернув на іншу вуличку й потяг у бік Золотого Рогу. Камердинер Казанови, побачивши Кульчицького, вийшов з будинку. Він оглянувся, чи за ним ніхто не слідкує, і рушив слідом за Юрієм.

Зустрілися вони, як завжди, на пристані. Кульчицький любив тут бувати, любив море. Тим паче, навколо вешталося чимало різних людей і можна було легко загубитися у натовпі.

Пан Юрій закотив штани і сів над самою водою, підставивши ноги під самі хвилі. Зеленкувата вода лоскотала, ніжила, сонечко пригрівало. Юрій мружився, дивлячись на яскраво-червоний диск, підморгував йому. Багато хто з його товаришів не любив південного сонця, кажучи, що воно турецьке. Неправда, воно світило для всіх однаково, тільки гріло кого більше, кого менше. Туркам більше діставалося сонячних посмішок, більше теплих стріл-проміння падало на цю землю. Тут не було таких затяжних дощів, як у Кульчицях, не було лютих морозів, як узимку на Запоріжжі. Тутешнє море й тепло ніжило, ніби обіймало, заколисувало. Бракувало тут Кульчицькому тільки ясних зір та тихої річкової води, а ще співу солов’я на калині. Тут було все, однак Юрій не чув запаху розореної землі, не відчував цвіту степового зілля. Тут пахло неволею, розлукою християнською.

Серб Юрій Михайлович підійшов іззаду, проте Кульчицький іще здаля почув його кроки. Камердинер Казанови сів поруч із ним і собі підкотив штани й засунув ноги у воду.

– Ну й спека ж сьогодні, – сказав Михайлович.

– Море тепле, як борщ, – погодився Кульчицький.

Михайлович ніяк не міг звикнути до приповідок Кульчицького, однак вони дедалі більше починали йому подобатися.

Вони стали друзями дуже швидко. Роблячи одне діло, серб і козак без слів почали розуміти один одного.

– Ну, пане козаче, довідався щось від свого євнуха? – запитав Михайлович.

– Аякже, мій сербський брате. Мухамед таки піде на Відень. Візир віддав наказ збирати сили. Яничарів і спагіїв скликають зі всіх земель, звозять гармати, порох, провіант. Десь зо двісті тисяч люду піде за падишахом у той похід. Давно уже Європа не бачила такої сили. Відень – ворота до Європи.

– Чув я. Казали, що Кара-Мустафа хоче бути правителем Західної Османської імперії, яка утвориться внаслідок цього походу. Тільки я не думаю, що туркам вдасться цього разу щось відірвати. Не та вже Туреччина.

– Справді не та. Однак зараз вона має союзників. Французький Людовік давно задивляється ласим оком на німецькі землі, англійський Карл також із ним у спілці. Євнух казав, що французи вже давно намовляють візира, а той султана до війни з Габсбургом. Вони кажуть, що німці не готові зараз до війни, і руками турків хочуть їх придушити. Людовік обіцяє, що сам виступить проти деяких курфюрстів, аби ті не могли надати Леопольду належної військової помочі.

Михайлович замислився:

– Проти такої сили нам не потягнути. Якщо не прийде на поміч король польський, то Магомед поставить цісаря на коліна й одягне у свій каптан.

– А якщо і прийде, то у турків буде добра нагода й причина поставити на коліна ще й Ляхистан. Мухамед доки житиме, не відречеться від України.

– Хоч круть, хоч верть, – згадав приказку Михайлович, яку не раз чув від Кульчицького.

– Еге ж. Жили вони бідно, нічого не мали, а потім їх ще й обікрали, – додав від себе Кульчицький.

Вони обоє помовчали якийсь час.

– Треба буде Леопольду складати якийсь звіт, – сказав Михайлович.

– Буду радити, аби відрікся поки що від Угорщини. Вже занадто притиснув Леопольд мадярів, і це може стати чудовим приводом до війни. Кара-Мустафа так і говорив, що війна офіційно має початися через справи угорські. Радитиму цісарю, аби віддав мадярам їхні вольності.

– Аби хіба пізно не було, – сказав задумано Михайлович.

Вони знову на якийсь час замовкли.

– Закуримо, – запропонував Михайлович і витяг кисет із тютюном.

Зукуріть си, тату, і я си закуру,

Не журіться, тату, і я сі не журу… —

раптом заспівав Юрій Кульчицький, згадавши свого старого товариша Миколая Бакальця. Пихнувши димом, пан Юрій витяг із кишені копію листа, що дав йому євнух, розгорнув, подав сербові. Той пробіг очима по перших рядках.

– Що це таке?

– Ти читай, мій сербський брате.

– «Ти – шайтан, турецького проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар». Що це таке? Знущаєшся з мене так, пане козаче?

– Ні, це лист запорозьких козаків до турецького султана Мухамеда IV. Так вони йому відповіли. Читай далі, братику.

– Де ж ти взяв цей лист?

– У канцелярії султанській.

Михайлович читав уголос, виразно, ніби карбуючи кожне слово. Від цього читання посмішки враз засвітилися на обличчях обох Юріїв. Час від часу це читання переривалося голосним реготом, а тоді серб читав далі. Цей лист звеселив їм душу, і вони перечитували його знов і знов, доки не нареготалися досхочу.

Виконавши в Стамбулі свою місію, Юрій Кульчицький повернувся до Відня і склав звіт імператору Леопольду. Тепер пан Юрій міг зажити собі спокійним життям, тішачись домашнім теплом. Він збирався відкрити склад чи крамничку із тютюном, а ще з кавою. Юрій з Марією продали свій будинок, діставши гроші на товар. Справа пішла. Жили тимчасово у Юркового давнього приятеля Амвросія Франка, донечку відправили поки що пожити до жінчиної сестри у далеку провінцію. Хотів і дружину туди ж відправити. Кульчицький був упевнений, що родині у Відні залишатися небезпечно, адже