Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

На борт ступив ага із двома десятками яничарів.

– Вітаю тебе, вельможний аго, на моєму судні, – підійшов до нього Юрій. – Чим завдячую візиту?

– Ніби не знаєш! – гаркнув зло турок і почав вдивлятися Кульчицькому в очі, ніби хотів через них пірнути в душу козака, в його мозок, і побачити там все, що його цікавить.

Юрій вдав легке здивування і погляд турка витримав спокійно.

– Вибач, вельможний аго, та я не знаю, про що ти ведеш зараз мову.

– Невільники втекли.

– Скільки ж?

– Десь близько півсотні.

– На моєму судні нема стількох людей – тільки охорона й команда, – розвів руками Юрій.

– Зараз ми перевіримо, – ага дав знак яничарам, і ті розбіглися галерою, стали перевертати все догори дном.

– Ти ж, купче, не будеш заперечувати, що приходив у дім шановного купця Юсуфа? – далі питав ага.

– А як же, приходив. Викупляв у нього з полону одного шляхтича – родина передала викуп через мене.

Ага ходив палубою галери, заглядав уважно то сюди, то туди, стукав по обшивці, наче пес, що намагається щось винюхати. Заразом ставив отакі запитання, а Юрій мусив ходити за ним і відповідати.

– Юсуф каже, що то викуплений невільник допоміг решті втекти.

– Ну, вельможний аго, я не смію ставити під сумнів слова шановного Юсуфа, але такого бути не може. Думаю, це охорона просто проморгала рабів і тепер шукає собі виправдання. Обшукавши корабель, ви переконаєтеся, що чужих людей тут немає.

Тим часом яничари добралися до мішків із тютюном, стали нишпорити у них.

– О, вельможний аго, я прошу тебе, аби ти стримав своїх людей. Я везу дорогий товар: хто мені заплатить, якщо вони розсиплють його по цілому судні і змішають із пилом?

Турок ще раз кинув пильний погляд на Кульчицького, тоді сам пішов до мішків. Побачивши свого командира, яничари розступилися. Ага розв’язав перший мішок, дістав свого ятагана. Холодна гостра зброя пройшла повз щільно набитий тютюн. Яничари стали підтягувати один мішок за одним, ага штрикав. Інші обшукали вже увесь корабель – ніяких слідів невільників не було. Ага не заспокоївся, доки не перештрикав усе до останнього мішка.

– Схоже, їх тут і справді нема, – сказав один із яничарів. Ага поглянув на нього чортом, але не сказав жодного слова. Робити було нічого – турки відступили, і невдовзі галера їхня відпливла геть. Судно ж Кульчицького рушило своїм курсом. Коли порт зі всіма кораблями, чайками та високими мінаретами пірнув за обрій, Юрій зітхнув із полегшенням.

– Нехай виходять, а то ще подусяться, – наказав помічникові.

Невільники вилазили з-за обшивки бортів, з-під палуби. Були обдерті, зарослі, брудні. Вони посміхалися до сонця, хрестилися. Яничарському азі й не снилося, що під палубою є прироблене подвійне дно, а обшивка бортів також подвійна. Як не шукали яничари, та до такого додуматися так і не змогли. Тільки надійні люди знали, як Юрій Кульчицький хитро переробив свою галеру.

– Тепер на Україну. На тихі води, на ясні зорі, у світ хрещений, – мовив один зі старих невільників, що очей не спускав із обрію. Десь там, на півночі, лежала їхня славна земля, земля їхніх батьків.

Розділ ХХІV. 1675 рік. Стамбул

Доля знову закинула Юрія Кульчицького до Стамбула. Багато хто з купців «Орієтальної східної компанії» попрямували туди. Мали завдання – винюхати, чим живе османська столиця: у повітрі витав запах нової війни.

Мухамед ІV ніяк не міг заспокоїтися. Це був цар-воїн, який не збирався миритися із поразками. Він був сильний духом і міцний тілом. Багато проводив часу, виконуючи різні фізичні вправи, любив полювання. За це й дістав прізвисько Мисливець. Десь султан розумів, що могутність Оттоманської Порти вже не така велика, як колись. Європа, а особливо Священна Римська імперія німецьких народів, зробила великий крок уперед. Наганяти страх на християнські народи ставало дедалі важче.

Програвши війну полякам, султан вирішив зайти з іншого боку. Йому потрібна була Україна. Найперше, він надіслав величного грізного листа до запорожців, аби переманити їх на свій бік. Сірко з товариством відповіли йому своїм листом, висміявши султана, пообзивавши свинею та козолупом та запропонувавши поцілувати їх у дупу. Султан послав своє військо разом із татарами, аби знищити Січ за таке блюзнірство. На саме Різдво яничари вдерлися до Коша, однак знайшли там не перемогу, а тільки свою смерть. У відповідь Сірко здійснив свій похід на Крим, страшно розоривши його.

Побачивши, що ні з Сірком, ні з Дорошенком справи не буде, Мухамед поставив над Україною нового гетьмана – Юрія Гедеона Хмельницького, Богданового сина. Той пішов на Чигирин з вогнем та мечем, намагаючись здобути його. Козаки Самойловича і московські ратники заледве відбили ті напади. Їм допоміг Сірко. Під час другого Чигиринського походу мусульмани таки вдерлися у фортецю, однак застали там самі руїни.

Побачивши, що з того боку їм не прорватися, турки вирішили піти з іншого. Свою політику провадив новий візир Кара-Мустафа: цей чоловік походив із потурченого сербського роду Соколовичів. У його амбітні плани входило захоплення Австрії, Угорщини, Моравії та інших земель. Це мала бути велика війна, після якої утвориться Західна Османська імперія.

Юрій знав усі ходи та виходи до султанського палацу: у нього були завербовані люди з оточення султанської матері, що також була родом з України. Цього разу чутками мав поділитися один із євнухів, якого Кульчицький давно уже тримав на гачку. Юрій чекав його в садку біля палацу. Про всяк випадок Кульчицький ховався в затінку кипарисів і тільки раз у раз поглядав на викладену камінням стежку.

І ось почулося шаркання сандаліїв по камінню, товстезний тулуб євнуха вивалився з-за рогу, голова ж його була обернена назад. Євнух прийшов, важко відсапуючись, від нього несло потом.

– Ну? – запитав Юрій.

– Я все чув, але ці відомості будуть коштувати вже дорожче. Я дуже ризикував: не штука підслухати промову візира на великому зібранні.

– Ти розповідай, а я оціню вартість твоїх відомостей, – перервав його Юрій. – І не думай щось накрутити.

– Спочатку гроші.

Кульчицький наблизився до нього, дав кілька монет.

– Це тобі аванс. Щось цікаве повідаєш – дам більше.

Євнух почав говорити тихо, ледь не на вухо. Кульчицький все уважно запам’ятовував, переривав кілька разів, ставлячи уточнюючі запитання. Схоже, відомості і справді були цінними, бо Кульчицький, вислухавши все до кінця, відразу ж витяг капшук і відрахував євнуху чималу суму.

– Копію зробив?

– Яку копію? – не втямив євнух.

– Листа.

– А, зробив.

При цих словах євнух боязко ще раз роззирнувся навсібіч, витяг невеликий згорток паперу і подав Кульчицькому. Юрій легко