Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Розділ ХХV. 17 серпня 1683 року

Вони сиділи тихо в темному погребі, голови позадирали догори. Слухали, як скриплять зверху кроки невідомого. Крізь шпари проривалося світло, і воно від дальнього кута поволі проходило до дверей, намагаючись пробратися у підвал крізь шпари у дошках.

– Вони зараз відчинять двері й зайдуть сюди, – прошепотів Михайлович під самим вухом.

– Схоже, він один. Сам не пішов би шукати двох шпигунів – напевно, має тут якісь свої справи.

– Не треба, аби він нас тут бачив. Може, кікнемо його тихенько.

– Не можна. Якщо він не сам – товариші шукати почнуть. Краще налякаємо.

Кульчицький впритул наблизився до дверей, легенько виглянув крізь прочинену створку. Світло наближалося.

– Хто там?! Ану ходи сюди!!!

Світло враз зупинилося, чоловік кинув лампаду і побіг геть чимдуж.

– Давай, пане Юрію, і ми за ним, – запропонував Михайлович, і вони обоє вийшли надвір. Ризикувати не можна – треба швидко забиратися звідси, доки переляканий утікач не навів погоні.

Ніч була темна. Ховаючись поміж спаленими будинками, розвідники скрадалися до міського муру. Вони бігли все швидше, обминаючи пости яничарів. Добігши до брами, відчули, що в безпеці і ніхто за ними не женеться.

Юрій тільки розмахнувся кулаком, аби постукати в браму щосили, як раптом брама сама відчинилася. Якісь рейтари схопили їх і втягнули всередину. За цю мить він навіть упізнав їх: колись ці мордаті сміялися з нього, а потім він врятував їм життя, коли турки пішли на штурм.

– Кульчицький, Кульчицький повернувся! – не криючись, кричали рейтари.

Вони обіймали розвідників, а потім раптом підхопили на руки і стали підкидали вгору. Обоє Юрії тільки за якийсь час здогадалися, що відбувається: їхнього повернення чекало ціле місто!

Їх знову поставили на ноги і повели до графа Штаргемберга.

Незважаючи на пізню годину, Ернст Рюдігер граф фон Штаргемберг не спав. Рейтари ішли до його покоїв сміливо – це був наказ графа: при появі Кульчицького негайно доповідати йому.

– Слава Богу, ви повернулися! – вигукнув граф, і відразу кільканадцять зморщок розпрямилися на його обличчі.

– Так, певернулися – Бог нам допоміг. І принесли ми добрі вісті – союзники вже йдуть на відсіч!

При цих словах рейтари, що ввалилися в кабінет графа разом із розвідниками, голосно закричали, виказуючи свою радість. Тільки один граф не радів: побачив у очах Юрія сумний вогник.

– Ви йдіть. Рознесіть по місту гарну новину! – наказав галасливим рейтарам граф, і ті зараз же й вивалилися з кабінету, не забувши зачинити за собою двері.

Граф запросив розвідників сісти – і ті залюбки цим скористалися: на ногах уже було важко стояти.

– Передав князь Лотаринзький якісь листи? – запитав Штаргемберг.

– Ось, – простягнув Кульчицький запечатані згортки.

Граф розпечатав, пробіг очима по рівненьких літерах. Навіть без тлумачень пана Юрія він зрозумів, що найближчими днями допомоги чекати годі. Це він запросто вичитав поміж рядків у листі.

– Князь просив ці листи розмножити і роздати городянам, аби читали. Це має піднести їхній бойовий дух, – сказав Кульчицький.

– Так і зробимо, – задумано відповів граф. – Коли вони справді прийдуть?

– Не думаю, що раніше як за місяць.

– Тяжко буде так довго тримати місто. Ось-ось яничари підкопаються під мури і висадять їх у повітря разом з баштами. Тоді ніяка сила їх не втримає від вбивств, ґвалтів та грабунку.

– Втримає. Кара-Мустафа втримає. Він не захоче, аби яничари сплюндрували його майбутню столицю.

У цих словах була правда – й граф від них трохи звеселився.

– Що ж, розкажіть мені, як добралися, що бачили в турецькому таборі?

– Розкажемо. Та найперше, пане, веліть випустити кілька сигнальних ракет, аби дати знак Карлу Лотаринзькому, що ми щасливо повернулися.

Після того як граф видав відповідне розпорядження, Кульчицький з Михайловичем заходилися розповідати. Штаргемберг слухав із великою цікавістю, не перебиваючи. Коли ж друзі закінчили свою розповідь, цей бувалий воїн підійшов до них і обійняв по черзі.

– Ви справді немало прислужилися обороні Відня, і місто тепер у боргу перед вами. Якби не ваш подвиг, то ми б давно здалися на милість турків. Ви запалили вогонь надії в серцях мешканців, і я певен, що вони тепер до кінця стоятимуть на мурах зі зброєю в руках.

Запала мовчанка. Тільки тепер Юрій відчув справжню втому, дуже хотілося до Марії. Штаргемберг усе зрозумів, тільки мовив на прощання:

– Раджу вам написати книжку про свої пригоди. Б’юся об заклад – її тут же розкуплять, і пан заробить непоганий гріш. У міщан з’явився герой, із якого треба брати приклад. А зараз ідіть уже до своєї пані Марії, гер Кульчицький. Вона кожен день вас виглядала.

– Де ж вона? – запитав Юрій, відчувши раптом якусь тривогу.

– Ваша дружина не захотіла переселитися до мого дому, як ви наполягали. Мабуть, боялася якоїсь дурної слави, чи що… Мої люди тільки говорили, що кожен день ходить вона виглядати вас, гер Кульчицький, до міського муру.

– Але ж там небезпечно! Турецьке ядро чи просто куля може зачепити її! – крикнув Юрій, і це прозвучало як докір старому графу. Штаргемберг мовчав, мабуть відчувши якусь провину. Так і не дочекавшись відповіді, Юрій швидким кроком пішов до дверей.

Він не йшов, а біг до того дому, де лишив свою Марію. Раптом турки почали обстріл. Напевне, і до них уже дійшли чутки про повернення Кульчицького до Відня і вони почали палити, аби помститися. Ядра перелітали через мур і врізалися зі свистом у дахи будинків або розривалися просто серед площі. Люди заметушилися, шукаючи собі укриття. Тільки Кульчицький не боявся, а сміливо, навіть не пригинаючись, ішов до знайомої вулиці. Тривога гнала чоловіка усе швидше і швидше. Він уже майже біг, а ядра перелітали через мур дедалі частіше. Там, де вони падали, чулися вибухи і розгорялася пожежа.

Поки Юрій добіг до своєї вулиці, канонада припинилася. Мешканці будинків повискакували й взялися гасити полум’я. Це була марна справа, тому зупинилися, махнули рукою й дивилися, як догоряє їхнє помешкання.

Будинок, де Юрко залишив Марію, палахкотів, як свічка. Кульчицький зупинився перед ним, дивлячись на пожежу великими очима. Він скинув шапку, випустив її з рук на землю.

– Маріє… – прошепотів. Раптом побіг поміж людей, що товкалися навкруги. – Маріє, Маріє!

Він бігав поміж людей, кличучи свою дружину, та ніхто не відзивався. Він схопив одного із сусідів за барки, струсив.

– Де Марія?

Той тільки руками розвів – не бачив. Юрій кинувся далі,