Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Люсіль перестає плакати та приголомшено дивиться на свою тітку. У повітрі зависає цілковита тиша. Марк дивиться на батька, – той киває йому, – потім на Шерон, – та усміхається, наче виграла в бінґо. Я дивлюся на Клер, вона начебто і не здивована. Дивно, звідки вона знала, а Марк – ні. Що іще вона знає, про що не говорить? А потім раптом розумію, що Клер знає все: наше майбутнє, минуле – геть усе. У теплій кімнаті мені стає холодно. Ета приносить каву, та ми не засиджуємося довго.

Клер: Ми з Етою поклали маму в ліжко. Вона постійно вибачалася, як вона це завжди робить, намагалася нас переконати, що в змозі піти на месу. Та ми змусили її лягти, і вона відразу ж заснула. Ета каже, що їй краще залишитися вдома, на випадок якщо мама прокинеться. А я прошу її поводитися мудріше, краще залишуся я. Та Ета впирається, і я йду, залишаючи її біля ліжка за читанням святого Матвія. Спускаюся до коридору та заглядаю в кімнату Генрі, однак там темно. Коли заходжу до своєї кімнати, то бачу Генрі, який лежить на моєму ліжку та читає «Путівець у часі». Зачиняю двері та лягаю до нього.

– Що з твоєю мамою? – запитує, а я вмощуюся біля нього, намагаючись не поранитися сукнею (у мене ж корсет!).

– У неї маніакальна депресія.

– Завжди?

– Коли я була маленькою, їй було краще. У неї померла дитина, мені тоді було сім років. Це було дуже важко. Вона хотіла себе вбити. Я її знайшла.

Пам’ятаю кров, усюди: ванну з кривавою водою, рушники, усі в крові. Кричала про допомогу, та нікого не було вдома.

Генрі мовчить, витягую шию, щоб краще його бачити, а він дивиться у стелю.

– Клер, – нарешті озивається.

– Що?

– А чому ти мені не розповідала? Ну, у твоїй сім’ї відбувається багато чого, було би добре знати про це все завчасно.

– Але ж ти знав… – завмираю. Він не знав. Звідки він міг знати? – Вибач. Просто, я розповіла тобі, коли це все сталося. Я забуваю, що зараз – це ще перед минулим, мені завжди здається, що ти все про це знаєш…

– Добре, – після короткої паузи говорить Генрі, – я виклав усе начистоту, все, що стосується моєї сім’ї, всі сімейні скелети витягнуті назовні, можеш їх оцінити. Мені просто дивно… я не знаю.

– Але ж ти мене йому ще не представив.

Страшенно хочу познайомитися з татом Генрі, але боюся це показувати.

– Ні, не представив.

– Збираєшся?

– З часом – так.

– Коли?

Чекаю, що Генрі скаже, що я забагато хочу, як він завжди говорить, коли задаю занадто багато запитань. Але замість цього він сідає в ліжку та опускає з нього ноги. Сорочка на спині вся зім’ята.

– Не знаю, Клер. Думаю, тоді, коли зможу це витримати.

Чути кроки у коридорі, вони спиняються, ручка дверей крутиться туди-сюди.

– Клер? – лунає батьків голос. – Чому двері зачинені?

Підіймаюся та відчиняю двері. Тато розтуляє рота, щоби щось сказати, та потім бачить Генрі. Киває мені, щоб я вийшла у коридор.

– Клер, ти ж знаєш: ми з мамою не підтримуємо того, щоб ти приводила свого друга до себе у спальню, – тихо говорить він. – У цьому будинку є багато кімнат…

– Ми просто розмовляємо.

– Можете поговорити у вітальні.

– Я розповідала йому про маму. Не хотілося про це говорити у вітальні.

– Люба, насправді, я вважаю, що немає потреби розповідати йому про маму…

– Після того всього, що вона витворила? І що, вважаєш, мені було робити? Генрі й сам бачить, що вона з привітом, він же не дурний, – її голос починає лунати голосніше, аж Алісія відчиняє свої двері та прикладає палець до губ.

– Твоя мама не з привітом, – суворо заперечує батько.

– Ні, вона таки з привітом, – підтримує мене Алісія, приєднуючись до нашої суперечки.

– А ти не лізь сюди!

– А дідька!

– Алісіє! – татове лице багряніє, очі аж випинаються з орбіт, голос стає дуже гучним.

З дверей маминої спальні виходить Ета та гнівно дивиться на нас трьох.

– Спустіться вниз, якщо хочете верещати, – гнівно шипить та зачиняє двері.

Присоромлено переглядаємося.

– Пізніше, – кажу татові, – потім роздаси мені на горіхи.

Увесь цей час Генрі сидить на ліжку, вдаючи, ніби його немає.

– Ходімо, Генрі. Посидьмо в іншій кімнаті.

Генрі слухняний, мовби маленький хлопчик, який завинив, устає та йде за мною сходами вниз. Алісія, підскакуючи, прямує за нами. Внизу задираю голову й дивлюся угору. Тато якось безпомічно дивиться на нас зверху. Відвертається, підходить до маминої спальні та стукає у двері.

– Гей, а подивімося «Це дивовижне життя», – пропонує Алісія, дивлячись на свій годинник. – Уже за п’ять хвилин на шістдесятому каналі.

– Знову? Та ти вже його двісті разів дивилася!

Алісія просто розум втрачає від Джиммі Стюарта.

– А я його ніколи не бачив, – зізнається Генрі.

– Ніколи? Як це? – Алісія вражена.

– У мене немає телевізора.

От тепер Алісія насправді збентежена.

– Зламався, чи щось інше?

– Ні, просто ненавиджу телевізори. Від них у мене болить голова, – сміється Генрі.

Насправді, це через телевізор він змушений подорожувати у часі. Через швидке миготіння кадрів.

– То ти не хочеш дивитися? – розчаровано перепитує Алісія.

Генрі дивиться на мене, а я не проти.

– Звичайно, подивимося, – заспокоюю її. – Але трішки. Не до кінця, бо потрібно буде збиратися до церкви.

Усі разом ідемо до кімнати з телевізором, яка неподалік від вітальні. Алісія вмикає канал. Там співає хор «Несподівано спустилася тиха ніч».

– Фу! – презирливо посміхається. – Ви тільки гляньте на ті страшні жовті пластикові накидки. Вони ж, як дощовики!

Вона плюхається на підлогу, Генрі сідає на диван, я біля нього. Відколи ми приїхали, я постійно думаю над тим, як мені поводитися з Генрі перед своєю родиною. Наскільки близько можна сидіти біля нього? Якби тут не було Алісії, я би лягла на диван та поклала голову йому на коліна. Генрі вирішує мою проблему, підсовуючись ближче та обіймаючи мене. Ці обійми якісь дуже незграбні: у будь-якій іншій ситуації ми б отак не сиділи. Звісно, ми ніколи разом не дивимося телевізор. Може би й сиділи, якби хоч колись дивилися. Хор зникає, з’являється блок реклами. «Мак-Дональдз», місцевий дистриб’ютор «Б’юїк», «Пілсбері», «Ред Лобстер»: усі вітають нас із Різдвом. Дивлюсь на Генрі, на його лиці німий подив.

– Що? – м’яко запитую.

– Швидкість. Кадри змінюються що кілька