Читати книгу - "Століття"

здобуте з реального: брати участь в істині — це й завжди вимірювати, що є інші істини, в яких ми ще не беремо участі. Саме це відділяє формалізацію як думку і проект від простого прагматичного використання форм. Треба, ніколи не впадаючи у зневіру, винаходити інші аксіоми, інші логіки, інші способи формалізувати. Сутність думки завжди полягає в силі форм.

Без сумніву, сьогодні бажано, щоб ми залишалися ґедельянцями, якщо принаймні хочемо врятувати в нас не-людинність істин проти тваринної «людинності» партикуляризмів, потреб, прибутків і сліпого виживання.

Які наші аксіоми? І до яких наслідків треба дійти, щоб вони чітко були виведені з цих аксіом? Нам, індиферентним до опінії реставраторів, конче потрібно дати відповідь на ці питання. Ніщо не зможе нас відволікти від цього.

Разом із завершенням століття нам треба підхопити парі, яке йому належало, парі однозначності реального проти неоднозначності видимого. Знову проголосити й цього разу, можливо, хто знає, виграти цю війну думки, яка була війною століття, але вже протиставляла й Платона Аристотелю: війну формалізації проти інтерпретації.

У цій війні наявні інші менш езотеричні імена: Ідея проти реальності. Свобода проти природи. Подія проти наявного становища. Істина проти опіній. Інтенсивність життя проти безглуздого виживання. Рівність проти права. Повстання проти терпливості. Вічність проти Історії. Наука проти техніки. Мистецтво проти культури. Політика проти менеджменту. Любов проти сім’ї.

Так, треба перемогти в усіх цих війнах, як пише чуваський поет Айґі, «серед поштовхів подиху несказаного».

Післямова

13. Спільне зникнення Людини і Бога

За наших часів, хай це буде 2004 рік, тільки й розмов, що про права людини та повернення релігійного. Дехто з ностальгиків за грубими опозиціями, що зачаровували й спустошували ХХ століття, стверджують, нібито наш світ організується навколо смертельної битви між Заходом, який виступає за права людини (чи свободу, демократію, емансипацію жінок тощо), та релігійними «фундаменталістами», на загал волохатими й бородатими ісламістами, поборниками варварського повернення до традицій, що прийшли з Середньовіччя (замкнені жінки, обов’язкові вірування, тілесні покарання...).

Цими днями навіть у Франції деякі інтелектуали неабияк стурбовані — у конфліктному полі, віднині заповненому війною Людини (чи Права) проти (терористичного) Бога, — пошуками сурогатного панівного дискурсу. Втім, саме відступники, що зрадили ліві ідеали, ренегати лівого руху 70-х найбільш невтішні через те, що «Революція» перестала бути іменем якої-небудь автентичної події, що антагонізм політики більше не дає нам ключа до Історії світу, що абсолютність Партії, Мас і Класу зійшла нанівець. Ось вони, бідні інтелектуали без справжнього ресурсу, симетричні фальшивим бородатим пророкам та їхньому більш чи менш нафтовому Богові, заклопотані перетворенням винищення євреїв нацистами в унікальну й сакральну Подію ХХ століття, антисемітизму — в доленосний зміст історії Європи, слова «єврей» — в жертовне позначення сурогатного абсолюту, а слова «араб» (ледве прихованого позаду «ісламіста») — в позначення варвара.

З оцих аксіом випливає, що колоніальна політика держави Ізраїль є аванпост демократичної цивілізації, а американська армія — верховний гарант будь-якого прийнятного світу.

Моя позиція стосовно цієї патетичної «великої оповіді» про остаточну битву гуманістичної демократії проти варварської релігії надзвичайно проста: Бог монотеїзмів давно помер, без сумніву, як мінімум двісті років тому, а людина гуманізму не пережила ХХ століття[107]. Ані нескінченні ускладнення державної політики на Близькому Сході, ані плутані душевні пориви «демократів» наших країн не мають найменшого шансу їх воскресити.

Війна цивілізацій, конфлікт між демократіями та тероризмом, смертельна сутичка між правами людини і правами релігійного фанатизму, пропагування расистських, історичних, колоніальних чи жертовних позначників, як-от «араб», «єврей», «західноєвропеєць», «слов’янин», — все це не що інше, як ідеологічний театр тіней, за лаштунками якого розігрується єдина справжня сцена: болісне, розсіяне, змішане й повільне заміщення — замість загиблих комунізмів — іншого раціонального шляху політичної емансипації великих людських мас, нині кинутих у хаос.

І добре зрозумійте, що я не віддаю перевагу «французу» чи «європейцю». В іншому місці я запропонував для цих національних категорій чистісіньке випарування[108].

На такому ґрунті було б цікаво перечитати одну сторінку з ХХ століття, свідком якої я був особисто: останні спалахи старого концепту людини, в його зв’язку з остаточним відступом божистого.

Підійдемо до цих питань трохи здалеку.

Відомо, що Достоєвський з-поміж деяких інших поставив драматичне питання: «Що трапляється з людиною, якщо Бога більше немає?» Чи може людина справді жити «без Бога»?

Щоб виміряти силу цього запитання, треба згадати попередні зв’язки між «людиною» і «Богом», як їхній концепт був розроблений сучасною метафізикою. Від моменту, коли тематика людини як суб’єкта розкривається за власною логікою (з посткартезіанського мотиву самосвідомості), яке філософське становлення зв’язку між питанням людини і питанням Бога?

Рухатимемося зі швидкістю історичного локомотива.

Для Декарта Бог потрібний як гарантія істини. Звідси певність науки знаходить у Ньому своє виправдання. Можна з повним правом сказати, використовуючи мову Лакана, що Бог Декарта — це Бог суб’єкта науки: те, що зав’язує вузол між людиною і Богом, є не що інше, як істина, яка під виглядом певності пропонує себе суб’єктові.

Другий підхід — Кант. У нього відбувається принципове зміщення: пов’язування людини з Богом більше не зумовлює суб’єкта науки, названого Кантом «трансцендентальним суб’єктом». Справжні стосунки між людиною і Богом постають з практичного розуму. Цей зв’язок встановлюється, як того хотів Русо, моральною свідомістю. Можна говорити, перефразовуючи самого Канта, про релігію в межах тільки практичного розуму. Людина не має жодного суто теоретичного доступу до надчуттєвого. Благо, а не Істина відкриває людину Богові.

Це дуже близько до американського Бога сьогодення, який досить розмитий, щоб мати інші конвертовані атрибути, крім як підтримувати войовничий гуманізм «прав людини» і «демократії». Бога, вся національна функція якого полягає в благословенні гуманістичних вояків, найнятих бомбардувати й захоплювати варварські краї. Поза цим у нього є тільки одна приватна функція: благословляти добропорядних батьків сімейства.

Разом із Геґелем — нове зміщення. Те, що він називає Богом, є абсолютне становлення духу чи абсолютна Ідея, «абсолютна як суб’єкт», або також конкретна Універсальність. Точніше, абсолютне становлення суб’єктивного духу, що є наше власне становлення, довершує розкриття Бога. Можна сказати, що Геґель пропонує іманентне пов’язування: Бог є процес імовірно завершеної людини.

Таке есхатологічне бачення надзвичайно невластиве хаотичному початку нашого ХХІ століття. Будь-яка фігура абсолюту викликає в нього підозру — в ім’я скінченності (що є онтологічна сутність «демократії») — а ще більше викликає підозру фігура, що іманентним чином