Читати книгу - "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі"

— Але чому ти такий впевнений?..

— Мене це непокоїть, — сказав Дірк, і його погляд став важким і похмурим. Як для балакуна, він раптом став говорити напрочуд неохоче. Він продовжив: — Мене дуже непокоїть, коли я з'ясовую, що я щось знаю, але не знаю, чому я це знаю. Можливо, це та сама інстинктивна обробка даних, що дозволяє спіймати м'яч мало не раніше, ніж побачив його. Можливо, це той глибший і менш зрозумілий інстинкт, що підказує, що на тебе хтось дивиться. Для мого інтелекту є великою образою те, що ті самі речі, через які я зневажаю довірливих людей, відбуваються зі мною. Ти пам'ятаєш те… нещастя, що пов'язане з екзаменаційними питаннями?

Він раптом став засмученим і виснаженим. Щоб продовжити говорити, йому довелося зібратися з силами. Він сказав:

— Уміння скласти два та два й раптом видати «чотири» — це одне. Уміння додати до квадратного кореня з п'ятисот тридцяти дев'яти цілих семи десятих косинус двадцяти шести цілих і чотириста тридцяти трьох тисячних і видати… правильний результат — це зовсім інше. І я… дозволь мені навести приклад.

Він зосереджено нахилився вперед.

— Минулої ночі я бачив, як ти заліз у цю квартиру. Я знав, що щось не так. Сьогодні я дізнався від тебе все, що ти знав про події минулої ночі, і як наслідок уже зараз, скориставшись лише своїм інтелектом, я розкрив, можливо, найбільший з усіх секретів цієї планети. Я клянусь тобі, це правда і я можу це довести. Ти маєш вірити мені, коли я кажу, що я знаю. Я знаю, що десь є щось жахливе, безнадійно та страшенно неправильне, і ми мусимо знайти його. Тепер ти поїдеш зі мною в Кембридж?

Річард мовчки кивнув.

— Добре, — сказав Дірк. — Що це? — додав він, указуючи на тарілку Річарда.

— Маринований оселедець. Хочеш?

— Ні, дякую, — сказав Дірк, підводячись і защібуючи пряжку плаща. — У моєму словнику, — додав він, прямуючи до дверей і тягнучи з собою Річарда, — немає слова «оселедець». Доброго вам дня, пані Вей, побажайте нам удачі.

РОЗДІЛ 25

Прогуркотів грім і почалася одна з тих нескінченних щільних мряк з північного сходу, що мала звичку супроводжували так багато вирішальних подій цього світу.

Щоб захиститися від непогоди, Дірк розгорнув комір свого шкіряного плаща, але ніщо не могло охолодити його демонічну енергію. Вони з Річардом наближалися до великої брами дванадцятого сторіччя.

— Коледж святого Седда, Кембридж, — оголосив він, дивлячись на неї вперше за вісім років. — Заснований якогось там року кимось, кого я забув, на честь когось іншого, чиє ім'я наразі відсутнє в моїй пам’яті.

— Святого Седда? — підказав Річард.

— Знаєш, напевно, ти маєш рацію. Один з нудніших нортумбріанських святих. Його брат Чед був ще нудніший. На його честь є собор у Бірмігемі, якщо ти мене розумієш. А, Білле, як я радий знову вас бачити! — додав він, вітаючи воротаря, що саме цієї миті теж заходив до Коледжу.

Воротар озирнувся.

— Пане Челлі, вітаю вас із поверненням! Шкода, що ви тоді потрапили в халепу. Сподіваюся, що все вже минуло.

— Минуло, Білле, минуло. Тепер я процвітаю. А пані Робертс? Як вона? У неї досі проблеми з ногою?

— Ні, після ампутації з ногою вже немає проблем. Дякую, що спитали, пане. Суто між нами, пане, я б погодився, якби ампутували її саму, а мені залишили ногу. У мене є для неї чудове місце на камінній полиці, але маємо що маємо — треба миритися з тим, що є.

— Пане Мак-Дафф! — додав він, коротко киваючи Річардові. — О, щодо того коня, про якого ви питалися вчора. Боюсь, нам довелося його вивезти. Професорові Хронотісу було з ним незручно.

— Я лише цікавився, гм, Білле, — сказав Річард. — Сподіваюсь, він не завдав вам клопоту.

— Мені ніщо не може завдати клопоту, пане, якщо воно не в платті. Коли молоді чоловіки носять плаття — цього я не переношу.

— Якщо той кінь знову турбуватиме вас, Білле, — перебив Дірк, плескаючи його по плечу, — відправте його до мене, я з ним поговорю. Ви згадали професора Хронотіса. Він наразі вдома? Ми маємо з ним поговорити.

— Так, наскільки мені відомо, пане. Я не можу в цьому переконатися, бо телефон не працює. Доведеться вам самім піти перевірити. Дальній лівий кут Другого Двора.

— Я добре знаю це, Білле, дякую. Мої найкращі вітання тому, що залишилося від пані Робертс!

Вони пронеслися через Перший Двір; точніше, Дірк пронісся, а Річард пройшов своєю звичайною ходою чаплі, кривлячи обличчя через бридку мряку.

Дірк, очевидно, сплутав себе з екскурсоводом.

— Коледж святого Седда, — говорив він, — коледж Колріджа та сера Ісаака Ньютона, відомого винахідника машин, що карбують монети, та котячих дверцят!

— Що? — здивувався Річард.

— Котячих дверцят! Приладу надзвичайно дотепного, простого та винахідливого. Це двері в дверях, розумієш…

— Так, — сказав Річард, — а ще в нього було дещо про земне тяжіння.

— Земне тяжіння, — дещо зневажливо знизав плечима Дірк, — так, ним він теж, напевно, займався. Хоча то було всього лише відкриття. Воно просто чекало, щоб його відкрили.

Він вийняв з кишені монетку та байдуже кинув на гравій, що йшов уздовж асфальтової доріжки.

— Бачив? — сказав він. — Гравітацію навіть на вихідні не вимикають. Рано чи пізно хтось мусив її помітити. Але котячі дверцята… О, це зовсім інша річ. Винахід, суто творчій винахід.

— Як на мене, це досить очевидно. Хто завгодно міг про це подумати.

— Ні, — сказав Дірк, — дуже мало геніїв, які здатні зробити те, чого не існує, досить очевидним. Вигук «я й сам міг додуматися» є дуже популярним і оманливим, бо насправді ті, хто так вигукує, не додумалися, і це дуже значущий факт. Ось це, якщо я не помиляюсь, потрібні нам сходи. Йдемо нагору?

Не чекаючи на відповідь, він ринувся по сходах. Річард ішов невпевнено й наздогнав Дірка лише тоді, коли той уже стукав у внутрішні двері. Зовнішні були відчинені.

— Заходьте! — гукнули зсередини.

Дірк штовхнув двері, і вони з Річардом ледве встигли помітити білу голову Реджа, який виходив у кухню.

— Я заварюю чай, — крикнув він. — Будете? Сідайте, сідайте, хто б ви не були.

— Залюбки, — відповів Дірк. — Ви дуже ласкаві. Нас двоє.

Дірк сів, Річард зробив те саме.

— Індійський чи китайський? — спитав Редж.

— Індійський, будь ласка.

Почулося дзенькання чашок і блюдець.

Річард оглянув кімнату. Та раптом здалася звичайною. Вогонь тихо палав собі, але світло в кімнаті було переважно світлом сірого дня. І хоча все в ній начебто було те саме